Розділ 119

Я ж і з Орестом така. Я помічаю, як мені болить його нечуйність, його нездатність зрозуміти мене… Я не можу припинити помічати свій біль. А як йому… Я не знаю. Я бачу свій біль. Я хочу, щоб мене враховували. Але чи роблю це я. 

Орест не чуйний до мене. Турботливий, старанний, уважний, але… Немає чуйності, глибокої чуйності, розуміння. Це викликає в мене злість, бо мої  потреби не закриваються. Я не отримую тої близькості, делікатності, тонкого розуміння, яких я так потребую. Хоча я так багато разів пояснювала. І ось я ніби  можу використовувати цю проблему як виправдання, чому я до нього не чуйна… Інша справа Барі. Він справді включений, розуміючий, чуйний, делікатний… Ось тут вже немає місця для виправдання моєї злості… Моєї нечуйності. 

Легко сказати, що мене ображають, що мені боляче, що мені важко. І тому я серджусь. 

Навіть — легко сказати, що я погана, зла, егоїстична, і тому в пориві гніву можу ранити іншу людину. 

Інша справа відчути. Насправді відчути. Насправді самій включитись. Проявити співчуття, відчути, як йому — як йому, коли я це роблю. Відкритись його болю. Дати простір для його болю. 

Може — Барі так майстерно зберігає спокій, тому що я не даю простору для його болю? А може так і має бути… Адже це він психотерапевт… Може я не  повинна співчувати… Чи… Це все ж… Просто. Базово. По-людськи. 

Я борюся з собою. Бо мені нікуди дітись. Мені нічим насправді прикрити біль, який я своїм гнівом завдала Барі. Навіть його спокій, рівновага, доброта і приязнь до мене — не прикривають цього болю. 

Мені доведеться з ним зустрітись.