Розділ 117

Барі не просто психотерапевт. Барі — чарівник. От як він так може? Прийняти удар мого безкрайнього шаленого гніву, і — не просто встояти, а ще й мене підтримати. Справді підтримати. Він так все прояснює, що моя ніяковість розсіюється. Тепер мені просто… Прикро…

Мені прикро, що я могла завдати йому болю в моєму пориві гніву. Він цього не видає. Він витримав спокійно, врівноважено, гідно, та ще й мене заспокоїв. Але… Глибоко в душі… Чи йому не боляче, що людина, якій він так віддано допомагає, отак взяла і накинулась на нього… Зі своїми претензіями і докорами… Хіба це може не боліти?

Я маю дізнатись. Маю… Якось… Вирішити  це. Хоча я повернулась в психотерапію за іншим. Але це… Це мені занадто гостро болить. 

Мені болить те, що я могла насправді ранити Барі своїм гнівом. Він наче допоміг мені виправдати мій гнів. Але тим не менше… Це гнів. Це злість. Великий, величезний виплеск злості, яка могла не просто зачепити, а випалити все. Тепер я маю це з’ясувати.

— Барі… Я думаю про те, що… Коли я виплеснула свій гнів на тебе… Я… Могла завдати болю. Я могла ранити тебе. Я… Гнівалась через свій біль, але я тоді взагалі не подумала про тебе. Про те, що це може бути для тебе… Коли ти мені так допомагаєш… А я… Просто в якийсь момент починаю тебе тероризувати докорами і претензіями… Мені здається, це справді боляче, хоча ти наче і зберігаєш спокій.

— Інно, мабуть, твій гнів відступив… Твій біль прояснився… І тепер ти можеш бачити, що твій гнів також може зробити боляче. 

— Барі, справді… Ти зараз говориш так… Ніби це не про нас. Ніби це не між нами.

Я відкриваюсь, я так ризикую, а він… Він так реагує, ніби я десь збоку, ніби він десь збоку… Ніби це не про нас… Але ж це всередині. Він що, відсторонюється? Барі? Мене це, якщо чесно, починає злити… Адже… Я зробила крок… Я відкрилась вразливо. Я хотіла… Хотіла щоб цього ніколи не сталося. Щоб я ніколи не була тою, яка може ранити людину, яка так віддано допомагає. Але  що тепер. Що мені тепер робити…