Розділ 116

Я довго не могла  наважитись знову на сеанси з Барі. Було страшно… Що знову буду сердитись на нього, і це буде з мого боку недоречно та занадто, і мені буде за це ніяково. Або що знову зустріну Романа і не зможу цього витримати, тим більше після тієї розмови… Або що знову буду прагнути чогось, що ніяк не зможу здійснити…

Проте мені потрібна допомога. Справді потрібна. Я не можу собі дозволити знову поринути в те… Що я вже, мабуть, колись прожила. І потонути в цьому. Якщо буде нестерпно — тепер вже не буде можливості піти на обряд роз’єднання. Тепер вже все остаточно… І, якщо я не зможу з цим розібратись, я справді не зможу більше бути з Орестом. А значить — насправді втрачу все. Все, що у нас з ним є. Турботу, надію, спільне життя… І доведеться бути самій. Та ще й якось вирішувати питання щодо догляду за дітьми… І хоча вони вже зовсім не маленькі, Євгену вже майже 16, а Лілі скоро буде 13 — вони все ще діти. І нам з Орестом обом потрібно якось їх ростити, виховувати, піклуватись про них. Якщо ми не зможемо бути разом — це буде складно, надто складно. Я мушу  у всьому розібратися. Знайти рішення. 

— Привіт, Барі… Думаю, мені все ще потрібна твоя допомога.

— Привіт, Інно. Буду радий тобі допомогти як зможу. 

— Я заплуталась. 

Важко зітхаю. Як же мені непросто було наважитись знову. Як же хотілось впоратись. Розібратись з усім. Залишити проблеми в минулому. А ще… Було ніяково за мої прояви злості. А раптом Барі цього не пробачить? Раптом це було занадто? І він ще відповість на це… 

— Барі, чесно кажучи, мені було важко наважитись знову до тебе звернутись.

— Інно, можемо це проговорити, якщо потребуєш.

— Не знаю, навіть не знаю. Мені ніяково перед тобою. Соромно, що я так себе проявила.

— Про що для тебе цей сором, Інно?

— Я… Мабуть повела себе не так, як слід. Сердилась на тебе, просто… Вимагала того, чого не повинна… Не знаю.

— В такому не просто зізнаватись, Інно. Проте… Можливо твоїм потребам, твоїм емоціям був необхідний якийсь вихід. І ти змогла їх відпустити в моєму кабінеті.

— Я… Справді, по справжньому вважала, що ти мав би… Повинен був мені сказати, раніше… Про все розповісти. І мене справді розізлило, що ти зміг промовчати, хоч і знав.

— Ти мала право вважати, що хтось повинен був тобі сказати, про все розповісти… Щоб ти не була наодинці з втраченою пам’яттю, поки всі знають. І ти мала право сердитись, за те, що хтось промовчав. Навіть я. 

— Та… Ти ж кажеш правду. Ти — не я. І ніхто інший — не я. Ніхто не знав Мою правду, щоб могти мені сказати. Ніхто не міг…

— Ніхто не знав твою правду, Інно. Але… Це не скасовує твоє право сердитись на те, що всі промовчали. Ти маєш право сердитись. Ти потребувала знати. Ти очікувала, що хтось тобі відкриє правду. Що хтось поверне тобі тебе. Твої очікування не справдились. Це закономірно сердитись за таких обставин. 

— Але ж… Насправді. Ніхто не міг сказати. І це не мало сенсу. Це було б не те… Орест не сказав, бо вважав, що так він береже мене від шкоди, оберігає моє відновлення. Ти не сказав раніше, бо я тоді не здатна була це прийняти. Роман не сказав… Бо… Він, по суті, нічого не знав… Тільки відчував. Тож… Насправді ж ніхто не міг сказати. Моя злість недоречна…

— Інно… Але ж… Коли ти сердилась, ти ж не знала цього всього. Ти це не бачила так, як ти бачиш зараз. Тоді ти була в іншому стані, з іншими знаннями, з іншими очікуваннями і потребами. Тодішня Інна — це не те саме, що ти в цей момент. 

— Так… Мабуть, так.