Розділ 114

— Отже… Ти мене знав? Романе, вибач, якщо я забагато прошу… Але якщо ти можеш — розкажи мені, що ти знаєш про мене, що було тоді…

— Інно… Якщо чесно… Мені нічого розповісти.

— Що? В якому сенсі?

Відчуваю, як гірке розчарування підкочується до горла і перемішується зі злістю. Я знову ледве стримуюсь. Починаю важко дихати. Ледь справляюсь з болячим невдоволенням, яке невпинно починає мене заповнювати з голови до п’ят. Невже і він мені нічого не розповість? Чому? Чому так? Чому він дивився на мене весь цей час так… Ніби… Ніби він мене знає?.. Я не хочу накричати на нього, але не впевнена, що стримаюсь. 

Роман дивиться на мене уважно і зацікавлено. Підпирає руками обличчя. З нього не сходить вираз образи й докору. І примішується щось зухвале… Злість, роздратування? А він, схоже, не буде зі мною м’яким та делікатним, як Барі. Чому ж він злиться? 

— Ти розсердилась, Інно? — питає якось хитро. 

Мені здається, що він от-от розсміється з мене. Навіщо я йому так відкрилась. Наблизилась. Ризикнула… Що він тепер буде робити?.. Я перед ним тепер така вразлива. Хочеться про всяк випадок втекти, але я чомусь не можу зрушити з місця. Чому я серджусь. Чому я так злюся на нього? Прямо зараз… Він наче нічого такого не зробив…

Може… Я сама винна… Я… Сподівалась… Злюся сама на себе… Чому я сподівалась, що хоч він поверне мені мене. Що він зможе. Яка ж я дурепа. Знову. Знову себе ж підставила. Коли я вже припиню… Мені соромно. Я ледве витримую. Я не знаю, що і навіщо я роблю поруч з цим чоловіком. Краще я б я зникла, втекла, провалилась крізь землю… А я не можу. Я застигла. Прямо тут. Перед ним. З вразливим, розхристаним серцем і не можу зрушити з місця. Здається, я от-от заридаю, як немовля. Ще цього не вистачало!

Я збираю себе до купи з останніх сил, щоб встати і втекти звідси і більше ніколи не намагатись. Але він раптом бере мене за руку. Його дотик обпікаюче гарячий. Я застигаю і не знаю скільки час вагаюсь, чи забрати руку негайно, чи так і залишити. Нарешті він сам обережно відсуває свою руку. Я чую, як він також важко дихає. 

— Інно, ти сердишся, що я не можу тобі нічого розповісти… Розумію тебе, ти втратила пам’ять і хотіла, щоб хтось її повернув, щоб ця прогалина закрилась… Інно, я не можу тобі щось суттєве розповісти… Просто… Я був в Антибарі і бачив тебе кілька разів. Ми дуже мало говорили. І це було не головне. 

— Що?

— Інно ми мало говорили. Але головне, в мене там було відчуття… Поруч з тобою… Наче… Всередині все стає спокійно. Тепло. Нормально. Все впорядковується. Само. Розумієш.

— Не зовсім.

Я важко зітхаю. І хоча хвиля злості розсіялась і відпустила, мені все ж важко. Я все ж розчарована. Мабуть, в собі. 

— Мені шкода, що я не можу тобі допомогти. Я не можу дати тобі те, що ти хотіла. 

Я тільки дивлюсь на нього. Мені так не хочеться відпускати… Надію, що щось можна повернути. Відновити. Зцілити. Він прямо каже, що не може. Я дивлюсь на нього щільно, вимогливо. Я не можу це прийняти. Не можу відпустити. А він підводить і йде. Кидає на мене прощальний погляд, від якого мені стає зрозуміло — це все. Все остаточно. 

— Прощавай, Інно.