Розділ 113

Через дві години мені надходить повідомлення від Романа: “Маю трохи вільного часу. Якщо хочеш поговорити, можемо зустрітись”. Пропоную йому зустрітись через 20 хвилин і пишу місце. Він погоджується, і я поспішаю зібратись якомога швидше. Не хочу відкладати ні на мить. 

Коли я рухаюсь до виходу, мене помічає Орест. Він виглядає трохи стривоженим. 

— Інно, а ти куди?

— Маю зустрітись з Романом?

— З Романом? 

— Так.

— Нічого собі…

— Оресте, я потім все поясню. Поспішаю.

Помічаю, що Орест знервований. Але він мене не затримує. Це добре. На якісь з’ясування зараз взагалі немає сил. 

Швидко прямую до кафе, де, як я сподіваюсь, мене чекатиме Роман. Моє прагнення повернути хоч крихту втраченої пам’яті настільки сильне, що я навіть не турбуюсь про те, чи не буде Орест ревнувати, сердитись, ображатись… Я йду, куди задумала і не бажаю зупинятись ні на мить. Не зараз.

— Привіт, Романе.

Коли я прибула, він вже був на місці. Сьорбав лохиновий нектар. Тепло усміхнувся до мене. Я відчула себе трохи збентежено та ніяково, але відступати не хочу. Мушу ризикнути. 

— Привіт, Інно. Як справи?

— Хотіла поспілкуватися… Про минуле. 

— Ага. 

— Мені трохи незручно, що я отак тебе запросила, втрутилась в твоє життя… Просто в мене є одна проблема… Потрібна допомога. 

— Все добре. Я не проти. Що тебе турбує, Інно?

— Дякую тобі за розуміння… Мені ніяково про це питати, але… Скажи… Де ми з тобою перетинались? Раніше… Маю на увазі — давно, декілька років тому…

— Ого…

— Що таке?

— Інно, хіба ти нічого не пам’ятаєш?

— Романе, я тебе прошу… Просто… Скажи, де ми перетинались. Звідки ти мене знаєш?

— В Антибарі, Інно. 

— В Антибарі?

— Так… Я… Був твоїм клієнтом… Поки… Поки ти не вирішила покинути Антибар. Ти мені сказала. І я теж вирішив покинути Антибар тоді.

— Романе, то ти був моїм клієнтом в Антибарі?

— Інно, ти не пам’ятаєш?

— Не пам’ятаю… Маю тобі сказати… Я частково втратила пам’ять через деякі обставини. І… Якщо ти не проти… Я би хотіла, щоб ти розповів, що ти про мене знаєш… Я хочу повернути… Дізнатись, що я забула… 

— Інно, через що ти втратила пам’ять?

Я вагаюсь, чи відповідати йому. Чи бути відвертою… Хто він взагалі такий? Чи можна йому довіряти? А я вже стільки йому сказала… Чи правильно я роблю… Але він… Теж нічого не мусить мені говорити. Не мусив іти на цю зустріч. Але він легко погодився. І мені з ним… Спокійно. Нормально. Гаразд… Я мушу спробувати. Гаразд.

— Через обряд роз’єднання.

— Обряд роз’єднання? 

— Так. Мабуть…

— Але я тебе бачив з чоловіком, Інно… Як це?

— Це складно пояснити… Ну, так буває… Для тебе це справді важливо? Просто… Не хочу зараз занурюватись в ці тонкощі…

— Просто… Хотів знати. Тепер зрозуміло. Не хотів тебе турбувати… То ти мене забула? 

— Я тебе не пам’ятаю. Тільки… Було відчуття якесь… Що ти… Не чужий. Я не пам’ятаю нічого, що було Там… В Антибарі.  Ну і ще дещо.

— Ого. А я пам’ятаю.

В погляді Романа якась чи то образа, чи то докір… А я справді не пам’ятаю нічого. І що мені тепер робити… Я ж не можу це виправити… Чому він ображається? 

Мені нічого йому запропонувати. Нічим зарадити. Але я б хотіла дізнатись. Хотіла б, щоб він мені сказав. Щоб розповів, що було. Хоч щось.

Може Він мене знає…