Розділ 110

— Барі, в мене до тебе є запитання. 

— Так, Інно. Можеш запитувати. 

— Барі, я маю тобі сказати все як є. Минулого разу я не прийшла, тому що я злюся на тебе. 

— Так, Інно.  Я зрозумів. Ти злишся на мене. 

— Барі, твоя реакція злить мене ще сильніше. 

Мене переповнюють емоції. Він реагує так, ніби все нормально. Моя злість закипає, і в той же час мені стає трохи соромно, що я про це йому кажу, тоді як він залишається зі мною таким… Правильно врівноваженим… Приязним. Я ледве витримую себе. 

— Інно, ти можеш злитись на мене. І можеш проговорити це. Все, як є. Я тут, щоб почути тебе.

— Барі, мені… Незручно… Так незручно, що ти так спокійно і по-доброму тримаєшся, а я так закипаю. Мені здається, я справді ненормальна. 

— Інно, ти переживаєш такий досвід, коли злитись — це природньо і більше, ніж нормально. Ти втратила пам’ять, тоді як інші — все пам’ятали. І ніхто тобі не повернув правду, навіть я. Мабуть, кожен сердився б в такій ситуації.

— Але чому, Барі? Я не можу цього зрозуміти… Ніяк…

— Чому — що?

— Барі, чому Ти мені не розповів все? Ну добре, Орест приховав… Він — Такий. Він не розуміє так, як я. Він сприймає інакше. Він справді думав, що збрехати, промовчати — це найкраще, що можна було зробити. І він, насправді, глибоко не знав мене, не міг. Просто… В нього такий характер, така психіка, він так не відчуває. Але ти, Барі… Ти інакший. Ти відчував, і розумів, і знав… І ти ТАКОЖ промовчав. Ти не сказав мені. Чому? Як ти міг так вчинити?

— Інно…

— Що???

Мене розбирає злість, і я не можу себе стримати. Можливо, потім я пошкодую про цю розмову. Я добре розумію, що, мабуть, так не можна розмовляти зі своїм психотерапевтом. Слід бути стриманішою, делікатнішою… І це якось недоречно, якось занадто… Мої претензії до нього такі докірливі, ніби… Ніби він мені щось винен. Хоча він не винен. Він взагалі міг би ніколи зі мною не зустрітись. Чому він взагаді погодився стати моїм психотерапевтом?.. І терпить мене — Таку?... Але мовчати і тримати в собі це я також не можу. В  мене надто багато злості. Надмірно. 

— Інно, ніхто крім тебе не знає насправді Твоя правду. Орест не знає. Твої знайомі і друзі не знають. І я не знаю. Я не знаю всіх фактів, всього, що мало для тебе значення, я не відчуваю так, як ти, я не розумію так, як ти. Я не знаю всього, що ти проживала і витримувала, Інно. Я можу тільки бути присутнім, чути тебе. Але я — не ти. 

— Барі, але ж ти міг мені розповісти… Хоча б те, що ти знав. 

— Інно,  в “минулому” житті я навчився від тебе дечому важливому. Не давати більше, ніж людина бере.