Розділ 108

А ще — я злюсь на свого психотерапевта. І ця злість, вона мене зводить з розуму ще більше, ніж злість на Ореста. Мій чоловік такий, як є. Він робить так, як розуміє, як бачить, як може. Інакше — він не міг. Тепер я це розумію більш чітко, ніж будь-коли. І, чесно кажучи, гаразд, доводиться визнати — йому не осягнути тої глибини, тих тонкощів, тієї делікатності та філігранної чуйності, якої я потребую та вимагаю. Ймовірно, не тому що він не хоче — він просто не здатен. Можливо — ніколи не був здатен…  Скільки б я не намагалась… Він такий, як є, і його не змінити. І я можу злитись, але це те саме, що злитись на камінь — він як лежить, так і лежатиме, він як і був твердим, так і залишиться, він як і мав сіре забарвлення, так і матиме, якщо тільки не прикрасити зверху інакше. А от Барі. Барі! Як він міг. 

Я знаю Барі. Тепер знаю. Отже, я з ним вже перетиналась в “минулому житті”. І він мене знав. Впевнена, що знав. Впевнена, що знав на тій глибині і так тонко, як він здатен. І це багато, це набагато більше, ніж мені міг сказати Орест. Чому Барі нічого не сказав, коли дізнався, що я не пам’ятаю… Чому? Чому Барі мовчав, знаючи, як я сходжу з розуму в цьому всьому хаосі, сумнівах, з цією кашою в голові, з цими підозрами, відчуттям, що Орест щось приховує і не каже мені всієї правди, з цими дивними зустрічами з людьми, що впізнавали мене, а я їх — не могла впізнати. Як він так міг? Не впевнена, що йому можна так довіряти. Аж так, як я довірилась.