Розділ 106

Зараз я відчуваю це точно, як ніколи. Я збираю себе по шматках. І це справді великі зусилля. Мені було непросто до цього прийти. 

Гаразд, я можу ніколи не повернути пам’ять про те, що було. Хоча я цього не знаю на сто відсотків. Орест, навіть коли не бреше та нічого не приховує, може мені сказати не більше, ніж декілька фактів і свою правду. Власне, як і будь-хто інший. Я витратила декілька років на чекання, на сподівання, що щось само з’ясується, або хтось мені щось пояснить — чоловік, психотерапевт або якась випадкова людина. І я відвикла сама себе чути, помічати і зважати на те, що я відчуваю, як я проживаю, що витримую. Я пристосовувалась. Хоча я хотіла повернути себе, щоб хтось повернув мені мене, та, мабуть, найважче буде прийняти, що це моя робота. І вона полягає в тому, щоб знову відчувати. І довіряти собі. 

Елементарно? Мабуть, так. Якщо не старатись щосили відштовхувати себе від себе роками. Адже я відчувала, що щось не так… Що щось приховують від мене… Але я не дозволила собі довіритись цьому. 

Орест — стільки років приховував все від мене. Обманював. І я вірила йому, покладалась на нього, не на себе… 

Я не можу на нього сердитись. Не можу собі дозволити сердитись на нього. Адже він оберігав мене. В цьому він не обманює. Тепер не обманює. Принаймні, він так вважає. Вважає, що діяв саме так в моїх інтересах. Оберігав мене від правди, щоб не нашкодити, щоб дати мені змогу відновитись. Для нього це цілковита правда… Хіба я можу на нього злитись?

Мабуть, з мого боку було б негарно злитись на чоловіка, який весь цей час був до мене уважним, добрим, турботливим і обманював заради того, щоб вберегти від шкоди, який щиро вважав, що краще від мене приховати цю частину нашої життєвої історії, щоб вберегти від небезпеки. Але… В мені щось закипає. І останнім часом я помічаю, що дратуюсь на Ореста. Навіть через якісь побутові дрібниці, через речі, на які взагалі не слід злитись… А з мене наче щось вибухає, і я не в змозі втримати рівновагу… Так теж не можна. Мушу з цим розібратись. 

— Барі, я часто дратуюся, злюся на Ореста через дрібниці…

— Через дрібниці, Інно?

— Я дратівливо реагую на якісь незначні побутові речі… Наприклад — не туди поставив чашку… І я вибухаю. Мені соромно.

— Інно, ти Реагуєш на побутові “дрібниці”.

— Барі, я так і кажу!

— Ти сказала, що злишся через дрібниці. Ось в прикладі який ти навела… Що саме тебе розсердило?

— Коли я прибирала, він поставив брудну чашку на чисте. І мені після цього доводиться забрати цю брудну чашку, вимити її, і знову прибрати місце, куди він поставив її нечистою… 

— Що саме тебе в цьому злить, Інно?

— Я ж кажу, він поставив брудне на чисте, там, де я вже прибрала. І мені це потім знову прибирати… Хоча я раніше вже просила, звертати увагу, не ставити брудне там, де вже вимито і витерто…

— Інно.

— Що, Барі?

— Чому тебе це злить?

— Барі, ну хіба я не пояснила?..

— Що для тебе означає така його поведінка?

— Ну… Гаразд. Для мене це означає, що він мене не враховує. Не вважає важливим розуміти, пам’ятати і дотримуватися того, що для мене дуже суттєво. 

— Інно, ти злишся, бо в такі моменти ти сприймаєш його поведінку як підтвердження того, що він тебе не враховує.

— Дуже злюся.

— Це нормально злитись, коли близька людина не старається дотримуватися важливого для тебе. 

Знову ці складні запитання від Барі. Схоже, я вже починаю злитись на свого психотерапевта. Хоча мені й досі комфортно з ним. Навіть коли я серджусь.