Розділ 104

Сказати правду? Я почуваюсь трохи… Дурепою. Пришелепкуватою. Отже, це виходить що… Я роки відчувала, що щось не так… Що від мене приховують. Що всі ці люди… Ці відчуття… Це не просто так. Я, виходить, чекала дива, щоб після того прийому в Павлінії декілька років тому — щось прояснилось, щось стало на свої місця. Само. Щоб хтось щось пояснив. Повернув.

Я відчувала, що Орест щось приховує. І він приховував. Ось я натиснула на нього. Він все розповів. Але насправді. Ніщо не стало на свої місця. Ніщо не прояснилось. Ні. 

І що я. Чекаю, щоб хтось повернув мені мене. А я сама?.. 

Гаразд. Можливо, я справді ніколи не дізнаюсь, як все було насправді для мене колись. Я можу ніколи не дізнатись, як я все прожила. Я не дізнаюсь, що я пережила, перш ніж покинути Антибар. Не дізнаюся, чому я припинила дружні стосунки з Ірою, хоча друзів мені справді бракує. Я ніколи не дізнаюсь, як я себе почувала, коли підключалась до Ореста, і коли він підключався до мене. І чому я тоді наважилась на обряд роз’єднання, якщо це означало, що я могла назавжди втратити здатність кохати. 

Я не дізнаюся, що я відчувала і як я проживала тоді, і що мною керувало, як і до чого я ставилась, що я не могла витримати…

А зараз… Я не відчуваю? Не проживаю? Не ставлюсь? Не мотивуюсь? Не витримую? 

Я що, лише чекаю, щоб мені нарешті відкрилось те, що вже минуло… Щоб що?

Мої прогалини в пам’яті — прірва під ковпаком, порослим бур’янами…

Чи можу я чимось заповнити цю прірву? А вона справді бездонна, чи мені лише здається? А я можу якось її обійти? Може — в мене є ще якась опора… Крім минулого, якого я не згадаю.