Розділ 102

Отже, Орест мені вже нічого не розкаже. Він вже розказав. Я тепер знаю правду, його правду. Власне, він більше нічого не може мені відкрити, пояснити, повернути про втрачену мене, і тепер він нічого не приховує — він просто більше нічого не має. 

— Барі, мені прикро через те, що Орест мені все розказав. Я натиснула, я вимагала цього. Але тепер мені вже точно відомо — більшого я не дізнаюсь. Тепер немає чогось, що могло б прояснитись і повернути… Мені мене. Я так хотіла розібратись в своїх підозрах… Коли було відчуття, що він щось приховує. І було очікування, що коли перестане приховувати, все стане на свої місця. Тепер він не приховує більше нічого — я це добре відчуваю. Але те, що розкрилось — не задовольнило мене, не дало мені відповіді. А я цього чекала, сподівалась… Роки. А все ось так. Просто і… Ніяк.

— Інно, можливо це чекання, сподівання роками — мало для тебе якийсь сенс? Адже ти чомусь чекала. Навіть якщо в результаті твої сподівання розчаровані…

— Не знаю… Раніше… Я, мабуть, могла б так само натиснути на нього… Хоч це і, мабуть, не правильно. Я могла дізнатися правду раніше. Просто я думала, що не маю права… Оскільки Орест був таким уважним, добрим, турботливим до мене. І це було б якось по-злому натиснути на нього, ставити ультиматуми, як я зробила.

 — Ти не хотіла бути злою?

— Мабуть, я не хотіла бути поганою, невдячною, вимагати занадто багато. Просто на той момент, коли я побачила, як Орест розмовляє з Ірою, для мене це було щось надмірне, я не змогла витримати це просто так… 

 — Ти не хотіла вимагати пояснень, щоб не бути “поганою” для Ореста. І в той час в тебе було відчуття, що від тебе щось приховують…  Відчуття, що щось не так. Ти витримувала все це, щоб не бути “поганою”. І врешті ти дізнаєшся його правду. І все-одно почуваєшся, як загублена лялька, без історії. 

Від того, що говорить Барі, я починаю ридати. Навіщо він так?