Розділ 97

— Що? Хто така — Іра? Оресте, поясни! 

Іра — знайоме ім’я. Але від цього мені не легше. Анітрохи. Я дуже розсерджена. Схоже, ця ситуація не сама по собі так спрацювала. Вона підняла в мені весь накопичений за багато років гнів, який я більше не можу тримати. Можливо я про це потім пошкодую, але зараз я тиснутиму на нього. Я доб’юся правди, інакше — не залишуся. Не зможу. 

— Інно, ти мене лякаєш.

— Послухай, Оресте, я справді зараз дуже сердита. І мені не хочеться стримуватись. Не хочеться більше терпіти. Якщо ти не поясниш мені все, мені більше немає для чого залишатись. Для мене це вже занадто. Відчуваю, ти не вперше щось приховуєш від мене. І я навіть думала, що це зі мною щось не так. Я не довіряла собі, своїм відчуттям. Покладалась на тебе. Та я цього більше не витримуватиму. Тобі доведеться сказати мені все. Як є. А ні, то  я піду. Досить, Оресте.

— Інно, а якщо я все як є чесно розповім, ти можеш обіцяти, що залишишся? Ти не підеш, не покинеш мене? 

— Оресте! Я не знаю! Я не знаю що ти приховуєш! Як я можу обіцяти?

Я кричу на Ореста і не стримую себе. В мені кипить злість. А ще — мені справді страшно. Мені дуже страшно дізнатись, що приховує Орест. Я не знаю, чи зможу я витримати правду.  І разом з тим, поки я все ще не знаю, кожна хвилина чекання — нестерпний вантаж. Я не знаю, що страшніше, що важче, що нестерпніше… 

Чекання мене бентежить, і кожна секунда, коли Орест переводить подих, для мене — випробування. Я бачу, як йому важко. Я майже готова відступити. Але не можу це сказати. Схоже, я справді на нього тисну. Може він і не хотів би нічого мені говорити. Може для нього краще мовчати. Може в нього є причини щось приховувати. Якби зараз сталося щось раптове, щось таке, що б переключило увагу, можливо я б відступила. Але нічого не стається. Тільки я, Орест, тиша і чекання. І нікуди не сховатись від напруги, що накипіла. 

— Добре Інно. Гаразд. Я тобі все розповім.