Розділ 92

Я бачу, що він недоговорює. Він щось тримає в собі. Не хоче говорити. А я не можу це витягнути з нього. І, чесно кажучи, я б навіть із цим змирилась, якби мені дати спокій… Але не сподіваюсь навіть на це. 

Весь вільний час сиджу тихо. Замовляю ще одну чашку чаю. Хочеться плакати. Хочеться зникнути. Але… Що ж відбувається. І як мені в цьому розібратись. І хто мені допоможе. 

— Тобі важко зараз. Не справляєшся, — каже Павлінія.

А я й не помітила, як вона підійшла. Я її знаю. Я знаю її ім’я, я впізнаю її голос і зовнішність, але хто вона — не збагну. А каже правду. Вона щось знає. 

— Мені справді важко, Павлініє. В голові хаос. Якісь дивні речі відбуваються. Я нічого не розумію, — раптом довіряюсь їй.

— Потрібен час,  — лагідно заспокоює.

Я дивлюсь на неї. Проймаюсь неабияким жалем до себе. Всередині визріває усвідомлення, що я можу й не витримати той час, про який вона говорить. Я не знаю, як витримати, і що далі. 

Вона залишається сидіти поруч зі мною за столиком. Більше нічого не говорить, і я теж. Власне, я не сподіваюсь, що хтось врешті-решт зрозуміє мене, щось пояснить, і все стане на свої місця… Чомусь немає сподівання. Тож спокій, який я відчуваю від її присутності — це вже багато. Намагаюсь всотати його, бо мені його справді дуже бракує.

Коли настає час, їду забирати дітей зі школи. По дорозі знову помічаю Романа. Він дивиться на мене все ще пильно. А ще — якось трохи ображено, ніби зраджено. А я — розгублено. Я відчуваю в ньому щось певною мірою близьке. Але я нічого не знаю. Ні звідки ми знайомі, якщо справді знайомі. Ні чому він мені приніс в кафе склянку нектару, і його так необачно, без будь-яких вагань чи обдумування прийняла та випила. Ні чому Ореста заспокоїло його пояснення про якийсь там Антибар. Надовго не зупиняюсь на цьому перекидуванні поглядами. Дуже скоро іду далі. Мене чекають діти. Може справді Павлінія має рацію. І потрібен час. 

Здається, це єдине, на що я зараз ще сподіваюсь.