Розділ 91

— Інно, хто це? Як ти це тепер поясниш? — лютує Орест.

— Я Роман, — промовляє незнайомець.

Це ім’я здається мені якимось… Не чужим. Як і цей чоловік в цілому. Його сині очі. І лохиновий нектар. Це щось ніби близьке, і разом з тим — я справді не знаю, і в мене немає ніяких пояснень. Навіть нема пояснень того, чому я так спокійно взялась пити напій, який він, по суті незнайомець, запропонував мені. А Роман тягне руку до Ореста в знак знайомства, якось зовсім номально і природньо, ніби підкреслюючи, що тут не відбувається нічого такого, нічого неприйнятного. 

Орест не відповідає на жест Романа, а далі дивиться на нас обох запитально. 

— Інно, ну і чого ти мовчиш? — продовжує чоловік.

Я дивлюсь на обох не те що здивовано. Просто якось… З усім нерозумінням цієї всієї ситуації. Та разом з тим маю відчуття, що я не зробила нічого такого, нічого занадто, щоб Орестові ревнощі були виправдані. 

— Я так розумію, це твій чоловік, Інно, — не витримує Роман.

Я киваю механічно в знак відповіді. Синьоокий незнайомець ще мить вивчає нас обох поглядом. Тоді звертається до Ореста:

— Здається, ти ревнуєш. Можливо так для тебе виглядає ця ситуація. Все, що я можу сказати  — я клієнт Інни. Тобто… Був клієнтом, поки ми не покинули Антибар. Можливо це для тебе щось прояснить…

На мить ловлю на обличчі Ореста осяяння, наче він все зрозумів та видихнув, але дуже швидко він наче навмисно повертається до холодного, відстороненого виразу. Хоча видно неозброєним оком — його лють від слів Романа миттю розрядилась. Наче все стало на свої місця. От тільки мені нічого не ясно. Тож тепер я дивлюся на обох запитально. Роман дивиться пильно, ніби вивчає моє нерозуміння та Орестову закритість. Потім, ніби здавшись, махає на нас рукою та віддаляється. 

Залишаюсь з цим усім з чоловіком. Склянка з нектаром майже порожня. Роблю останній ковток. Щось в цьому знайоме, але що?.. Дивлюсь на Ореста  і чіпляюсь за надію — можливо хоч зараз я щось зрозумію та втамую важезний хаос в моїй голові?

— Оресте… Коли він сказав… Схоже ти все зрозумів. А от я — не розумію нічого. Поясни мені, прошу. Мені з цим дуже важко. Нестерпно.

— Інно… Поняття не маю що це було. Ти ж його не знаєш? Може якийсь божевільний або фантазер…

Орест дивиться на мене з надією, що я повірю. А я не можу. Не можу не помітити на його обличчі цей вираз… Ніби він ледве стримує себе, плекаючи надію, що я повірю в сказане, і він закриє тему. 

— Оресте. Благаю. Розкажи мені, що відбувається. Я не можу повірити в це. Щось… Не сходиться. 

— Ну що я зроблю…

Чоловік важко видихає. Потім раптово підіймається.

— Слухай, мені треба терміново машину на ремонт відвезти. Не знаю, скільки часу це займе… Ти ж забереш дітей зі школи, правда?

— Ага…