Розділ 90

Слова Ореста ніби і заспокоюють мене, але й не зовсім. Я відчуваю, що він справді поруч, він справді хоче бути поруч, і хоче, щоб я заспокоїлась. Але він нічого не відповів на мої почуття. Про те, що мені здається, наче він щось приховує. Він не спростував це. І дивно, що він якийсь печальний. 

Я хотіла б це дізнатись, але я бачу, що розмова не вдасться. Він не скаже. Схоже, він таки справді має таємницю. Але я не буду в це занурюватись. Я не буду випитувати, змушувати його зізнатись, тиснути. Я хочу жити інакше. Хочу бути у стосунках, де партнер сам скаже, сам вибере щирість, сам довіриться мені. Без будь-яких зайвих маніпуляцій.  

Вирішую прогулятись. Каша в голові не минає. Хаос. А в тілі щось на кшталт суміші нудоти і хаосу. 

— Оресте. Я хочу прогулятись.

— Гаразд. Куди підемо?

— Взагалі то… Я піду сама. Щось мені погано. Хочу все обдумати, навести порядок в голові. Сподіваюсь, ти розумієш…

— В сенсі. Як сама?

— Мені потрібно трохи побути наодинці.

— Але ж… Інно… В мене відпустка. Я думав, ми проведемо цей час разом. Удвох. Я думав, все налагодиться.

— Налагодиться? Оресте… 

— Так.

— Мені важко. Я так розумію, ти мені нічого не поясниш. Наче ти щось знаєш, якийсь секрет маєш. Але мені мовчиш. Мені важко це витримувати. Я прогуляюсь. 

Відходжу, не чекаючи відповіді. 

Прямую в кафе. Замовляю чай. П’ю невеликими ковтками. Переді мною блокнот і ручка. Спробую виписати, що мене хвилює. Може це якось подіє… Або мені варто звернутись до лікаря… Чи до психолога… Я не знаю. І що приховує Орест? Або мені здалося? Та всередині неспокійно. 

Намагаюсь витримати свої переживання, хоча мені вже хочеться ридати від якогось незрозумілого відчуття всередині. Раптом до мене підходить чоловік з синіми очима. В ньому щось знайоме, але я не можу зрозуміти що. Він  сідає за столиком поруч зі мною, не чекаючи запрошення чи дозволу, ставить переді мною склянку з лохиновим нектаром і усміхається, без будь-яких слів. Я автоматично, без будь-яких думок, беру її та п’ю, ніби це щось цілком природне і нормальне. Він пильно дивиться на мене, а я ще не вирішила, чи дивитись мені на нього. В цей момент до столика підходить Орест. 

— Тепер зрозуміло, як ти гуляєш наодинці.