Розділ 89

Відчуваю трохи кашу в голові. Вкотре радію, що мої діти вже настільки виросли, і їм не потрібно дуже багато уваги. Інколи достатньо присутності і трохи турботи. І врешті я можу трохи відпочити. Сьогодні був якийсь доволі дивний день. Краще виспатись і подумати про це згодом, з чистою головою. 

Вкладаюсь в ліжко. Питаю Ореста, чи не проти він, якщо я піду спати швидше. 

— Інно, я сам якийсь виснажений. Теж піду спати. 

Чоловік лягає поруч. Я швидко відключаюсь. 

Вранці мене будить Ліля. Вона підходить до мого ліжка, трусить мене за плече. 

— Мам. Мам, я хочу їсти. Мам, а ми сьогодні не підемо в школу. 

Мені ледве вдається відкрити очі. 

— Добрий ранок, донечко.

Тягну руку до телефону. Дивлюсь на годину. Ну, все зрозуміло. Сьогодні ми проспали. Доведеться негайно збирати дітей і везти в школу, або ж… Залишити сьогодні дома, якщо вже так вийшло… Мені потрібен час, щоб  подумати. Але часу мало, адже мушу вчасно попередити вчителів, якщо дітки спізнюються чи пропускають школу. 

— Донечко, візьми в холодильнику йогурт, добре? Я вип’ю каву, і подумаю, чи нам їхати в школу. Ми трохи проспали. 

Поспішаю на кухню. Заварюю собі гарячий улюблений напій щоб збадьоритись. Відчуваю якусь в’ялість у всьому тілі. Голова важка. Я не знаю, що зі мною. Не знаю. Доведеться якость зібратись докупи. 

Сьорбаю смачнющу каву і позираю на годинник, щоб не спізнитися з попередженням про запізнення чи відсутність. Сьогодні якось особливо важко і я справді не знаю, яке рішення буде кращим. 

Ліля питає, чи не можемо ми приготувати молочний коктейль з морозивом і бананами. Я відповідаю швидко, ніби автоматично, взагалі не обдумуючи:

— Ні!

При згадці про цей напій чомусь відчуваю нудоту та роздратування. Не знаю, справді не знаю, що робити. Та, мабуть, краще щоб діти побули в школі, з вчителями і друзями, поки я намагаюсь розібратись зі своїм станом. Щось зі мною не так, а що — я не зовсім розумію. 

— Доню, я швиденько приготую сніданок, а ти біжи збирайся, добре? Я попереджу вчительку, що ти пропустиш перший урок. 

— І Єгенко також? 

— Так, він також буде на другому уроці. 

Поспішаю повідомити сина, щоб збирався. 

— Ну мам.

— Синуля, ну потрібно збиратись, трохи проспали, прийдеш на другий урок.

— Я думав, ми вже залишимось вдома…

— Ні, давай сьогодні ви підете в школу. 

— Мам…

Дивлюсь на сина, який демонструє максимальну розчарованість. Мені стає важко наполягати на своєму. Але вловлюю свій стан… Мені справді сьогодні краще дати час собі наодинці, щоб навести порядок в голові… Інакше я не зможу нормально дбати про дітей. Тому переконую Євгена, щоб збирався. Поспішаю готувати сніданок. Пишу в месенджерах вчителям, що діти прийдуть на другий урок. 

Коли опиняюсь наодинці з Орестом, користуюсь нагодою, щоб поговорити:

— Оресте, хочу про дещо поговорити…

— Про що, Інно?

— В  мене якесь таке незрозуміле відчуття… Щось не так, а я не знаю що. 

— Ага. Ну, буває.

— Ех…

 — Що?

— Не знаю. Вибач. Я сподівалася, що отримаю якусь ясність, якесь розуміння. Навіть не знаю, на що я розраховувала. 

— Ага.

Мені здається, ніби Орест щось приховує. Але в мене немає ніяких доказів, ніяких зачіпок. Він не злий, а навпаки, трохи печальний. Та мені відчувається, наче він має якусь таємницю, і це мене непокоїть.

— Оресте…

— Що таке?

—  В мене таке відчуття, наче… Ти маєш від мене якийсь секрет. І не говориш. І мені від цього некомфортно. Якось не по собі.

— Інно. Заспокойся. Все добре. Все буде добре. Я поруч.