Розділ 88

Я дивлюсь на Ореста, потім на Павлінію. На секунду концентруюсь на собі. Як все ж таки комфортно відчувати своє тіло. Повільно видихаю. Не вагаюсь, просто — мені потрібна ще секунда. Тоді підіймаюсь з крісла і рухаюсь до виходу. Орест робить те саме. У нас навіть думки не виникає про те, щоб щось розпитувати в Павлінії. 

В якийсь момент я ловлю себе на думці, що я взагалі не розумію, хто така Павлінія, і що ми з чоловіком робимо в цьому приміщенні. Вона психотерапевтка? Але чому я не пам’ятаю сеансу, не пам’ятаю, про що ми розмовляли? І що за кухлі були в нас в руках… Чи вона наша давня подруга? Бо з нею було якось так розслаблено, спокійно… Власне, ці думки не надовго затримуються в моїй голові. Ми з чоловіком сідаємо в машину. В нього відпустка, тож можна відпочити, поспілкуватись або чимось зайнятись разом. І не забути вчасно забрати дітей зі школи. 

Ми повертаємось додому. Я зголодніла. Питаю Ореста, чи хоче він їсти. Він відповідає, що не проти перекусити. Пропоную приготувати щось разом. 

Після перекусу дивлюсь на годинник. Поки діти повернуться зі школи, є ще декілька годин. Згадую, що давно не була в спортзалі, а тіло ніби вимагає руху, м’язи хочуть працювати. Пригадую, ми з Орестом колись ходили разом тренуватись. Кажу про свої наміри. Він сам пропонує піти в спортзал удвох. Ми швидко збираємось і вирушаємо. Може для відпочинку під час  відпустки це дивно, але я і не бажаю робити щось “правильно”. Найголовніше, чого я прагну — чути, що мені хочеться і це втілювати. Цього мені бракувало.

В  спортзалі дві жінки, трохи старші за мене, років десь 40-45, дивляться на мене допитливо. Мене це трохи дивує. Підходять ближче. Вітаються. Я трохи шокована і не одразу знаходжу слова. Мабуть, мій вираз видає здивування. 

— Інно, ти що не впізнаєш нас? Жартуєш? Я — Тіна, а це Ганна. Ну?

— Чесно кажучи, не пригадую… Ми з вами вже десь перетинались?

Дівчата виражають здивування, відходять, перешіптуються, але більше до мене не звертаються. Мені дивно, що вони знають, як мене звати, вітаються, а от я не можу пригадати, хто вони, і звідки взагалі вони можуть знати моє ім’я. Втім, мене це не надто турбує. Зосереджуюсь на тілі. Досить швидко втомлююсь. Але намагаюсь зробити ще трохи. Орест неподалік також виглядає втомленим. В якийсь момент він підходить і питає, чи не хочу я піти. Погоджуюсь, бо втома сильніша за мене. 

На виході помічаю, що на мене красивими синіми очима уважно дивиться якийсь чоловік, що теж займається на тренажерах. Мені в ньому щось здається знайомим. І виникає враження, наче він намагається піймати мій погляд. Втім, нехай дивиться. Це не моя справа. Я виходжу разом з Орестом зі спортзалу.