Розділ 87

Коли ми приїхали до Павлінії, на момент привітання я не помітила на її обличчі здивування від того, що зі мною Орест. Наче вона все знала заздалегідь. Може, справді знала…

Я повідомляю, що готова пройти обряд роз’єднання і моє рішення остаточне. Орест додає, що він теж вирішив взяти в цьому участь. Павлінія садить нас в крісла. Дає випити якісь теплі напої в кухлях. В приміщенні пахне прянощами і травами. Погляд провідниці ясний,  а її стан — як завжди напрочуд спокійний та врівноважений. Це саме та людина, якій можна довіряти. Я переконуюсь в цьому кожного разу. Мені навіть дивно, що Антибар не вибрав її для мене. Хоча Барі теж нічогенький — по-іншому чудовий. Що ж. 

В якусь мить зі мною відбувається щось незрозуміле. Я бачу зблиски перед очима, раптово перестаю відчувати своє тіло, потім з’являється темрява і тиша. І я не тямлю нічого. Все ніби розчинилось, і я також. 

Не знаю, скільки часу це тривало. Але в якусь мить я потроху приходжу до тями. Роззираюсь навколо — бачу поруч в кріслі чоловіка. Оглядаю приміщення, і аж потім помічаю на відстані від мене Павлінію. Вона сидить на зручному м’якому диванчику, гортає книгу, п’є чай, ймовірно, розслабляється. Коли помічає, як я нишпорю по ній поглядом, звертає на мене увагу. Підходить. Бере в мене з рук порожній келих. Потім бере келих в Ореста. Відносить на столик. 

— Що ж, справу зроблено. Ви можете йти.