— Інно, я міг би взяти відпустку на декілька днів. Щоб ми залишились удвох. Можливо, кудись з’їздили б. Можемо попросити Іру побути з дітьми та залишитися наодинці, все обговорити…
— Ні, Оресте, я не бажаю залишати дітей з Ірою. І поки що не бажаю із нею спілкуватись.
— Але ж… Інно, ви ж близькі подруги, та ще й двоюрідні сестри…
— Не знаю хто ми зараз, та я вже сказала про свої бажання.
— Інно, ну, я навіть не знаю. Я ж пропоную рішення, стараюсь, але на все відповідаєш ні.
— Я кажу про свій стан, почуття, потреби… це не означає, що ми мусимо завершити діалог. Якщо є бажання, ми можемо шукати спільне рішення.
— Але ж я стараюся, а ти відмовляєшся, то що мені робити?
— Оресте, а ти обходиш мої почуття. І я так теж не можу далі. Хочу, щоб ти брав до уваги те, чим я ділюся. Не як проблему, а як частину моєї реальності.
— Ти говориш складно, Інно. І я так і не зрозумів, чи брати мені відпустку…
— Як ти сам хочеш…
— Я хочу якщо це має сенс.
— Це ж не я вирішую.
— Просто не хочу сам старатись, коли ти не йдеш назустріч.
— Оресте, думаю, нам справді не зайве буде поспілкуватися один на один. Але, зрозумій мене, з Ірою дітей я не залишатиму. Ми можем поспілкуватися коли вони в школі, коли сплять, коли зайняті своїми справами чи розвагами.
— То мені брати відпустку?
— Хочу, щоб
ти сам вирішив.