Розділ 78

Після доброго сну мені краще. І в голові визрівають рішення. Ситуація, м'яко кажучи, не проста, та, разом з тим, відчуваю ледь вловиму внутрішню радість від того, що Міра розповіла мені все як є. Побувши з цим, я залишаюся в контакті з собою, зі світом та вже знаю, що буду робити далі. Мені не інакше, ніж пощастило.

Щойно з’являється можливість, поспішаю до Антибару. Мені потрібно дещо сказати Барі. Я сповнена рішучості і помічаю в собі якусь нову силу. Всередині все пульсує, вирує і тримається. Нарешті переді мною мій бармен. І склянка антиколи вже на стійці. Я усміхаюсь загадково, тепло і трохи печально. 

— Барі…

— Так, Інно?..

— Маю тобі дещо сказати.

Він дивиться на мене пильно і серйозно. Більш серйозно, ніж будь-коли. Трохи нахиляється до мене. Помічаю, що його руки напружені. Схоже, він здогадується, що сьогодні буде незвичайна розмова.

— Ти хочеш чимось поділитись, Інно?

— Так, Барі. І мене була розмова з Мірою. Я дещо дізналася… І я змушена ухвалити рішення…

— З Мірою?..

— Так, Барі. Сталося дещо…

— Тебе щось надто сильно бентежило.

— Я помітила щось незвичне між Ірою та Орестом. І тільки Міра розповіла мені, що Орест — клієнт Іри…

— Ого.

— Так… Для мене це занадто.

— Ти щось вирішила.

— Барі, Антибар… і ти дуже допомогли мені. Та я не могла розповісти про це дітям і Оресту… Іра і Орест не могли розповісти про Антибар мені… Це місце, про яке не говорять…

— Так… Це місце, про яке не говорять, Інно.

— І в такій тиші народжується біль. Занадто багато болю, який не можливо прожити. Я… не хочу, щоб це було в моєму житті. Це було помилкою… І досвідом.

— Ти хочеш залишити Антибар.

— Я хочу піти назавжди, Барі. Це не для мене. Прийшла попрощатися.

— Що ж…

— Я не знаю, чи варто мені попрощатися з Романом…

— Ти сумніваєшся, чи варто з ним прощатися.

— Я… Ех, знову.

— Інно…

— Так, Барі…

— Ти робиш те, що вирішуєш. 

— Так. Дякую тобі.

Я спромоглась тільки на несміливу посмішку. Хотілось тепло й по-дружньому обійняти Барі, проте нас розділяє стійка. Нехай.

За мить я опиняюсь за своєю стійкою. Передчуваю, що невдовзі прийде Роман. Наповнюю звичним рухом келих лохиновим нектаром. Щойно ставлю готовий напій перед собою, він вже тут. Роман якусь мить вагається, чи брати йому склянку. Все ж бере. 

Я не відкладаю розмову. Починаю одразу. Тримаю всередині спокій та рішучість. 

— Романе, я йду з Антибару. Маю на це особисті причини. 

Він слухає це ніби не лише вухами, в всім тілом. Підходить ще ближче. Не розриває зоровий контакт. Я тримаю позицію. Я йду. Я тільки повідомляю. За секунду чую його голос.

— Я теж іду. Хотів попрощатися. 

Ми більше нічого не говоримо. Просто проживаємо це в тиші. Нам не потрібні додаткові пояснення. Ще якісь слова. Достатньо бути. І в якийсь момент Роман іде. І в цьому все відчувається правильним, звичайним, природнім. 

Я озираючись по сторонах. І справа бачу Барі за стійкою з антиколою. Підходжу збоку. Подаю руку, щоб потиснути на прощання. Зараз це буде кращим рішенням, ніж обійнятися, ніж піти просто так, ніж думати про інші способи, як це завершити. Його рука тепла і гладка. Він тисне мою руку обережно, але з відчутною силою. Потім відпускає, і я більше не дивлюся на нього. 

Виходжу з

Антибару. В самих дверях перетинаюся з Орестом.