Розділ 75

Я не впізнаю двері, не впізнаю стін, не впізнаю Антибар. Ще трохи, і я перестану впізнавати себе. Міра? Хто вона така? Хто це взагалі? Адже Барі знайомив мене з колективом Антибару. І ніякої Міри я не пам’ятаю. Я, Барі, Іра, Павлінія, Тіна, Алла, Ганна, Слава, Валентин… Міра? Хто вона? Мені і так бракує сил витримувати себе, а тут ще й це. 

Озираюсь по сторонах.  Намагаюсь вгледіти хоч щось, за що можна зачепитись. Зовсім нічого. Може хоч десь вигулькне Барі на мить, може я зможу його покликати?.. Та хоч би Павлінія… Хай навіть Іра. Хоч хтось… Та тут досі темно, порожньо, тільки я і невідома мені Міра, від якої я не знаю чого чекати. 

Намагаюсь намацати в кишені телефон. Може я б подзвонила комусь терміново. Та хоч Оресту. Тільки б вирватись з цього… З цієї невідомості. Та неслухняні пальці не можуть навіть схопити смартфон, не те щоб якось зметикувати швиденько здійснити дзвінок. 

Що зі мною таке? Чому я не можу просто поговорити з нею або вийти?.. Я ж нічого такого не зробила. Або навіть якщо зробила… Хіба я не зможу це вирішити?!..

— Міра…

— Інно, нам потрібно все проговорити. Саме зараз.

— Проговорити?

— У вас багато питань, Інно. І вони вас розривають. Так більше не може продовжуватись. 

Вона достобіса права. Але чому мені не легше? Я почуваюсь так, ніби… Це я зробила щось погане, щось неналежне. Ніби це я щось нахабно порушила, або що. І цей простір, який так тримав мене досі — тепер нещадно карає. Всією цією раптовістю, інтригою, невідомістю. Просто… В мене більше немає сил витримувати подібне. І це все тепер не через силу… Це за межами моїх сил. Кожна мить. Кожне питання.