Розділ 74

Що це взагалі було? Чому мені ніхто нічого не пояснив? Чому мені самій довелось проживати це? Без будь-якої ясності…

Я не розумію: я втратила подругу і чоловіка водночас? Але як таке взагалі може бути? Що означає те, що я помітила між ними? Хто пояснить… А головне — кого я ще зможу чути…

Одне я знаю точно: ніхто не переконає мене, що ті погляди, те дивне між ними, що я зауважила — нічого не означають… Вони точно щось означають. Тільки поки що мені не відомо що саме. А ще мені відомо інше: те, що мені жоден з них нічого не сказав про це раніше — це вже зрада. Це зрада, яку не можливо пробачити. Бо неможливо пережити. Принаймні — я не можу.

Сьогодні понеділок. Вкотре радію, що діти в школі і їм не доведеться спостерігати мене в такому стані. І радію, що Орест на роботі, і мені не доводиться при ньому тримати себе в формі, бо я не в формі. Зовсім. 

Бреду вулицею. Не знаю, чи мені слід сьогодні заходити в Антибар. І якщо й заходити — то щоби що?..

Ну… Добре. Зайду. Все-одно діватись нікуди: я не подзвоню Ірі, не поговорю про це з Орестом, і, ні, більше не буду навіть намагатися читати його думки. І тим більше — я вже точно не зможу вдати, ніби нічого такого взагалі не трапилось. І намагатись жити як раніше чи якось інакше. Мені тепер вкрай потрібне щось… Оживляюче. Може Барі зможе мене витримати, або якось підтримати?.. Може антикола може заповнити мою порожнечу всередині? Чи, принаймні, відновити водний баланс після того, як вся волога виплакана за допомогою сліз?..

Прочиняю двері та відчуваю, які вони важкі. Здається, раніше вони такими не були… Не бачу перед собою звичного інтер’єру, і одразу ж гублюсь. З останніх сил піднімаю очі, в надії побачити хоча б щось знайоме та надійне — може десь промайне обличчя Барі, або знайома стійка, стілець чи хоча б крило сяючого метелика… Але… Нічого. Все пропало. Все інакше. 

Довкола темно-синьо, густо-темно, і повітря якесь незвичне — ніби чимось продимлене. До мене підходить жінка. Я не бачила її ніколи раніше. Не знаю, чи мені боятись, чи зрадіти. Настороженість збирається в напругу м’язів в усьому тілі. Дихання стає поверхневим, коротким, рідкісним, так, ніби простір економить на мені повітря. Я не знаю, за що триматись, і ледь не провалюсь. Але нарешті чую її.

— Мене звуть Міра. У вас виникла проблема з іншою учасницею простору. Тому я мушу вам допомогти. Антибар нікого не кидає напризволяще! — промовляє впевнено.

— Що? — розгублені півслова вириваються з моїх уст. 

— Проходьте, сідайте. Я все поясню.