Розділ 73

Мене нудить від всього. Я переживаю стан, від якого зсередини розриває і я не в силах це витримати. Надміру важко. Мене проморожує від самого погляду Ореса. Погляду, який ніби вимагає демонструвати, ніби все гаразд. Тоді як для мене все зовсім не гаразд. Я вулкан, який вивернеться від найменшого шевеління. Я бомба, яка вибухне від найобережнішого дотику. Те, що мені потрібно, аби послабити перенатягнуті струни моєї душі — точно не тиск. Точно не вимога відображати, відтворювати нормальність. Мені приходять гарні думки, та так само вмить і втікають. Я залишаюсь в цьому вакуумі і нудотності.

Розмовляти? Ні. Я не розраховую на те, щоб що-небудь ще з’ясувати, вирішити або владнати. Занадто багато спроб відкидали мене назад. Мені залишається залишатись оболонкою від людини. Не живою, відчуваючою, реагуючою. Лише подобою. 

До самого повернення додому, я більше не намагаюсь ожити. Вдома я функціоную, виконуючи необхідне. Десь всередині чекаю моменту, коли я залишуся наодинці, щоб, принаймні, мати можливість вирішувати, як тепер далі. Розумію, що я ризикую. Значно більше ризикую, ніж захищаюсь. Розумію, що моє вимушене відсторонення обернеться сторицею. Все буде використано проти мене, при чому — в найбільш неочікуваний момент. Якщо я  зараз не реагую, не включаюсь, мовчу — він це робитиме зі мною в той момент, коли це буде найбільше ранити. Це небезпечний ризик, але і немає можливості не захищатись та бути біля нього в цей момент, в цьому стані живою, вразливою, відкритою. Тож я рухаюся шляхом найменшого опору.