Розділ 72

Іра з Орестом говорять щось до мене, до дітей, між собою, але я не в контакті. Відповідаю щось формальне, завчене, підходяще, але не включаюсь більше ніж на мить. Я в панцирі, в оболонці, за межами доступу. Я функціоную як тіло. Я знаходжусь в цьому просторі, проте — мене, живої, чутливої, включеної тут більше немає. І мені не віриться, що вони нічого не помічають, не зауважують змін в мені. Мабуть, свідомо ігнорують, або що…

День, який мав би все розв’язати, спрацьовує навпаки. Все ускладнює та ламає. Я без сил,без надії, без опори. Я взагалі не можу збагнути — та що ж це сталося. 

Я дивлюсь на дітей, і бачу, як вони просто веселяться, просто спілкуються, досліджують життя у взаємодії з світом та одне з одним. Вони і сумують, і тішаться, і сваряться, і ніжаться. Вони присутні в тому, що вони проживають. Вони справжні, живі, щирі. Та ось я… Мені бракує зараз животі, як ніколи. І цього ніби ніхто не бачить.

Ми збираємося всі разом на обід в кафе. Я навіть не відслідкувала, чия це була ідея. Але погоджуюся просто, покірно, податливо. Так, наче від мене все одно нічого не залежить. Вся компанія живе, вирує, перемовляються, взаємодіє. Я коротко відповідаю на запитання, автоматично реагую на якісь фрази, граючи нормальне спілкування. Хоча всередині — безжальний біль, пустота. Я навіть не відчуваю свого тіла. Воно рухається, існує ніби окремо від мене. Навіть не знаю, чи я справді граю цілком собі нормальну людину, чи просто ніхто з оточуючих не хоче звернути увагу на те, що я переживаю щось занадто, щось, із чим не в змозі впоратися. Наче світ існує далі по своїх звичайних правилах, тільки щось зупинилось в мені.

Коли ми сидимо в кафе і офіціант приносить мені замовлену чашку капучино, ставить переді мною, пильно вдивляється в моє обличчя і питає з щирою стурбованістю “з вами все добре?”, в мені щось проривається. Я прошу в нього показати мені, де тут знаходиться вбиральня. Він проводить мене до самих дверей. Я йду в кабінку. Зачиняюсь. І починаю якомога беззвучніше  ридати.