Розділ 70

— Молочний коктейль… Ще скажіть, що він з бананом і морозивом.

Орест посміхається більш грайливо, ніж доречно в цій ситуації. Я дивлюся на нього запитально. Він помічає мій вираз та ховає емоції, ніби намагається встигнути, поки його не спіймали на гарячому. Мене це зачіпає, але зараз час зосередитись на сніданку. Не хочу псувати цей момент для дітей. Тож ми всі разом сідаємо за стіл та смакуємо те, що приготували. 

Коли діти виходять з кухні, звертаюсь до Ореста. Є багато питань, а я навіть не знаю з чого почати.

— Оресте, я вранці хотіла тебе запитати, чи не проти ти поїхати зі мною та дітьми в гості до Іри… Мені потрібно поспілкуватись з нею. І було б добре, щоб ти приглянув за дітьми. Але коли я прокинулась… Тебе не було, твого авто не було біля дому і ти не відповідав на дзвінки…

— Інно, можемо поїхати, якщо треба. Зараз?

— Добре, але…

— Щось не так?

— Ти не прокоментував, чому тебе не було вдома і не було зв’язку з тобою. 

— Інно, ти також не все мені розповідаєш.

Орест виглядає сердитим та відстороненим. А мені боляче. Адже… Власне в цьому я хотіла б сьогодні розібратись. Просто не знала як, тож подумала звернутись за підтримкою до подруги. Але тепер… На душі набагато гірше. Він не просто уникнув відповіді на запитання. Він зробив мене винною в тому, що він приховує. Хіба це справедливо? Хоча я теж не говорила йому багато чого саме через те, що не очікувала розуміння та прийняття. 

Мене пересмикує зсередини від цього всього. Я заплуталась, і це боляче. Знову занадто боляче. Я хочу, щоб він розумів і визнав, що я не відкривалась через те, що він не слухав. Але я не хочу розуміти, що він мовчить через те, що я промовчала. 

Ні, не буду провалюватись в це. Не буду. Не можна. Не варто. Складаю себе докупи та йду збиратись. Попереджаю дітей, що ми поїдемо в гості. 

— Давай поїдемо. Потім обговоримо все, добре? — промовляю до Ореста. 

Намагаюсь тримати себе. А що ще робити.