Розділ 66

— Барі… Я… Можу зараз? Піти?

— Інно, ти сумніваєшся, чи можеш ти зараз вийти з Антибару.

— В мене там клієнт, і…

— Ти не знаєш, що йому відповісти.

— Хіба я можу назначати час візиту?..

— Ти не впевнена, чи можеш. 

— Але якщо він запитав…

Я видихаю. Гаразд. Добре, що Барі тут. І антикола смачна. Сідаю в крісло навпроти мого бармена. Не надовго. Лише на найкоротшу мить. Лише щоб почути, як я дихаю. Добре. Я можу повернутись. 

Виходжу з-за стійки. Сідаю на зручне крісло. Навпроти все ще сидить Роман. Вираз очікування застиг на його обличчі. Я дихаю все ще трохи нервово, але вже рівніше. І він так само. Тримаю його погляд.

— Романе, ти питаєш, коли ти зможеш прийти наступного разу…

— Так, Інно. Хотілося б знати. Заздалегідь.

— Ти хочеш, щоб тобі призначили конкретний час.

— Не хотілося б прийти невчасно…

Все ще нервую. Відповідь вже повинна визріти в мене всередині, але ще не вивітрився сумнів і хаос. Я не хочу затримувати клієнта. Ледве тримаюсь на межі між тим, щоб впоратись і провалити свою роль.

— Антибар завжди відповідає на твій запит.

— Тобто?.. Не зрозумів.

— Романе, ти не розумієш, як це Антибар відповідає… Коли йдеться про час візиту…

— То… Не потрібно назначати зустріч, чи як… Мені приходити будь-коли?

— Ти завжди отримаєш відповідь, коли в тебе є запит. 

Ми важко дихаємо, бо цей момент дається через зусилля. Мені ніяково через те, що запитання гостя викликало в мене хмару сумнівів. Роману ніяково, що він про це запитав. Чи маю я його заспокоювати? Розчиняти його сором… Або перекривати його? 

Ми дивимось одне на одного запитально. Мені бракує повітря. Іду за черговою склянкою лохинового нектару. Беру собі. Випиваю ковток. Наливаю ще одну склянку для нього. Мовчки подаю.

Ні, я не повинна давати більше, ніж він бере. Добре. Тепер я знаю.