Розділ 64

Виходжу з Антибару. Сьогодні я маю вільний час. Можу нікуди не поспішати і обдумати все як слід. Мені хочеться чогось простого. Морозива, наприклад. Дарма, що холодно. Може, сходити з Ірою в кафе на каву з морозивом... Я навіть не знаю, де вона зараз. Може в Антибарі, може в своєму офісі або вдома. Не хочу чомусь дзвонити. Ми близькі подруги, але я про неї, виявляється, багато не знала. Чи не можна було знати?

Вона мені нічого про це не розповідала. Ось я зараз не знаю, чи розповідати Оресту про Антибар. Чи це взагалі допустимо. І для чого.

Іду в кафе, замовляю собі велику чашку капучино і порцію пломбіру з шоколадною поливкою. Сиджу за маленьким коричневим столиком в невеликому але затишному чорному кріслі. Смакую морозиво маленькою ложечкою. Мені смачно. Добре. Спокійно. Читаю електронну книгу в телефоні. Я все ще не втратила інтерес до психології та не готова позбутися мрії. В Антибарі мені є чим зайнятись і не потрібна вища освіта. Але... Це інше. Власне, буде видно.

Коли пора забирати дітей зі школи, я радію. Можна відволіктись від своїх роздумів на піклування про сина і доньку. Потім домашні справи. Насправді, я не відчуваю якоїсь ненависті до прибирання чи готування їжі або ще якесь піклування про сім’ю чи дім. Мені навіть інколи подобається. Просто не люблю, коли це щось… Вимушене. Коли я в цьому розчиняюсь повністю. Але при цьому не отримую повного цінування. І віддачі.