Розділ 62

Коли виходжу з Антибару і прямую до школи, щоб забрати дітей та відвезти їх додому, пригадую ранкову розмову з Орестом. Я про це забула. На якусь мить мені стає не по собі. Навіть не знаю, що і як тепер сказати йому. І чи варто говорити. Я не впевнена, що він зрозуміє. Зустрічаю Євгена та Лільку і переключаюсь на них. В мене є справи вдома. Тепер мені потрібно справлятись з побутовими справами набагато швидше, ніж я звикла це робити раніше. Це мене не лякає, просто потрібно сконцентруватися.

Приходить Орест, дивиться на мене запитально. Ми вечеряємо разом з дітьми, тож наші розмови вкрай обережні. Коли йдемо до спальні і зачиняємо за собою двері, я бачу в погляді чоловіка щось схоже на гнів. Але я не лякаюсь. Зберігаю внутрішню рівновагу, бо знаю — я зробила те, що могла. І це, скоріше, я повинна сердитись.

Вже не знаю, чи ми вдосталь близькі, щоб бути під одним дахом. Щоб бути сім'єю. Навіть якщо у нас діти. Більше не хочу хаосу, втрати себе, відсутності справжнього людського розуміння і взаємності.

— Оресте, пам'ятаю, вранці ми домовлялись про вечірню розмову. А зараз бачу що ти злий. Знаєш, я хочу, щоб спілкування між нами було комфортним. І якщо для мене це буде не так, я припинятиму діалог.

— Інно, ти вранці навіть не стала мене слухати. Кудись поспішала. В тебе від мене секрети, або що. Це ненормально. Це мені некомфортно.

— Оресте, між нами справді виникла дистанція, і є те, що я тобі не розповідала. Була не готова і не певна, що ти мене захочеш чути та розуміти.

— Ти за мене вирішила сама, чи я захочу тебе слухати. То тепер я винен в тому, що ти маєш якісь секрети? Чудово.

— А я так не розмовлятиму. Я намагалась раніше, давно, постійно. І я пам'ятаю, як ти реагував. Я не почувалась почутою і постійно мусила підлаштовуватись. Тепер, Оресте, ти не можеш на мене отак вилити свою злість і вдати, що не було причин для того, щоб я про щось промовчала.

Мене переповняю злість і водночас — якесь незнайоме досі відчуття впевненості та сили. Я витримаю. Я зможу.

Орест випромінює лють і ходить зі сторони в сторону. А я просто сідаю в крісло. Розумію, що в такій атмосфері я не зможу зробити щось спокійне, як, наприклад, почитати книгу або заснути. Тому мені доводиться склавши руки на грудях просто чекати, поки мій чоловік заспокоїться.

— Інно, може ти хотіла, щоб тепер я з тобою постійно синхронізувався? Як ти колись?

— Оресте, не вдавай, що ти не знаєш — це зовсім не те, чого я хочу.

— Інно, а я тобі скажу. Я вчора намагався. Після тієї розмови я намагався до тебе підключитись. І вчора вдень також. Але знаєш що. Це не спрацювало, Інно. Я проговорив заклинання, виконав ритуал послідовно, як зазвичай. І це не подіяло. Інно, ти нічого не хочеш мені пояснити?

— Що? Не спрацювало підключення? Вчора і сьогодні?..

Я трохи шокована, і Орест це помічає. Тож він перестає сердито ходити по кімнаті та сідає на край ліжка. Трохи нахиляється до мене із зацікавленим та разом з тим розгубленим виразом обличчя. А я обдумую... Не те щоб я хотіла зберігати можливість синхронізації за допомогою ритуалу підключення між мною та Орестом... Я в цьому давно розчарувалась. Навіть була майже готова до обряду роз'єднання. Просто це дивно. Несподівано.

Я обмірковую і все всередині потроху стихає та уповільнюється. Орест поруч зі мною також поступово заспокоюється. Тоді ми непомітно для самих себе вкладаємось в ліжко і в якийсь момент засинаємо. Добре.