Розділ 60

Вагаюсь, чи прочиняти двері Антибару. Чи не надто пізно. Чи потрібно сьогодні. Чи прийме він мене цього разу. Чи я впораюсь.

Не маю рішучості, проте… Відчуваю, що мені немає дороги назад. Інакше я вже не зможу. Тож іду на свій ризик. 

Щойно прочиняю двері, спочатку — просто густа і порожня темрява. Я не встигаю злякатись. І це добре, бо за мить переді мною Барі. Він обіймає мене як давню подругу і я швидко заспокоююсь. Добре, що він мене зустрічає. Веде до смарагдової кімнати. Тут вже чекають крісла. Я сідаю. І тільки зараз відчуваю напругу і втому в тілі — вони були весь час досі, і тільки зараз починають відпускати. А мені стає важче дихати. Бо… Досі я не відчувала, але зараз — відчуваю. Це важче, ніж будь що. Відчуваю кам'яну напругу, яку я весь час досі носила на собі, і тільки зараз вона починає розм’якати.

— Ти це помітила?

Питає співчутливо Барі, а з його погляду я розумію, що він добре знає, що я зараз відчуваю. Він легесенько торкається до мого плеча і обережно погладжує. Мені здається, він би без вагань забрав весь мій біль, якби тільки міг. Його тепла рука на моєму плечі все ще робить обережні рухи. Тоді він промовляє: 

— Тобі буде ставати легше. От побачиш.

Я починаю здогадуватися, що колектив Антибару збирається ось так щодня задля взаємопідтримки. Помічаю, що інші також перемовляються між собою. Але всі трохи далі від мене. Найближче — Барі. І я вирішую розповісти йому про вчорашнього клієнта. На це він відповідає вкрай переконливо:

— Ти все правильно зрозуміла. Він прийшов саме до тебе. Саме до такої, як є. Не сумнівайся.