Розділ 59

Світ поза Антибаром такий, як і був. Я забираю дітей зі школи, везу додому, годую, піклуюсь про них. Ввечері зустрічаю з роботи чоловіка. Ми вечеряємо. Розмовляємо мало, але й не сваримося. Немає близькості, але також немає напруги. Я дивлюся на нього і не знаю… Чи повинна я сказати йому про Антибар? І що саме… Досі я про це не міркувала. Зараз щось змінюється в мені. Можливо, це помітно. Але я трохи стомлена. Не знайшовши якогось конкретного рішення вкладаюся спати. 

Коли я засинаю, мені сниться Роман. Це дивно. Він тримає мене за руку. Але не за саму кисть, в вище. Спочатку за передпліччя, потім за плече. Ловлю погляд його синіх втомлених очей. Ми не в Антибарі, а в якомусь космічному просторі. Навколо густе повітря, що пахне колою і лохиною. Наші тіла невагомі. Не потрібно на щось спиратись, на чомусь стояти. І все це якось дуже просто. Дуже комфортно. Звичайно. Ненав'язливо. Затишно. 

Коли я прокидаюсь вранці, поводжу себе як звичайна мама, як звичайна жінка. Піклуюсь про сім'ю. Але знаю дещо інше. Сьогодні я о 09:00 буду в Антибарі. До речі, щодо сьогоднішнього дня Барі не уточнював. Я це знаю просто так. 

Мені кортить поринути знову в простір Антибару. Цікаво, що там розкриється сьогодні… Навіть не можу собі уявити. 

Коли я відвезла дітей до школи, о 08:45 я була вже біля Антибару. Збиралась зайти. Але мені зателефонував Орест. Це дивно. Вагаюсь, чи брати слухавку… Про всяк випадок беру.

— Алло, Інно.

— Так, Оресте. Що ти хотів?

— Можемо поговорити?

— Так. Тільки… Недовго.

— Інно, чому недовго? Де ти? Кудись поспішаєш?

— Оресте, про що ти хотів поговорити?

— Просто. 

— Ага. 

— В тебе якийсь захеканий голос. Кудись бігла?

— Оресте… Я справді поспішаю. Маю деякі справи. 

— Інно, а ти не хочеш говорити конкретніше? В тебе від мене якісь секрети?

— Схоже що так.

— Тобто?

— Я думаю, як про це поговорити з тобою. Поки що не вирішила. Може порозмовляємо про це за вечерею? Що скажеш?

— Ага. Мені це не дуже подобається. 

— Але я поспішаю. 

— Може зараз зустрінемося? Я можу вирватись з роботи… Візьму лікарняний чи коротку відпустку.

— Оресте, давай ввечері.

— Відколи це ти мене відштовхуєш?

— Я не хочу тебе відштовхувати. Але… Не хочу втратити важливу для мене нагоду.

— Інно…

— Оресте, бувай. До вечора.

Я кидаю слухавку раніше, ніж чоловік встигне сказати щось ще. Не знаю, наскільки це важливо, але я не хочу запізнитися. На годиннику 08:58.