Розділ 58

Його рука здається теплою, ледь не рідною. Я стримую себе, щоб не схопити її щосили, як порятунок з тривоги, що вкриває мене від незнайомої ситуації, незнайомої ролі і невідомості взагалі. Торкаюсь обережно, ледь стискаю та відпускаю. 

— Привіт, Роман. Мене звуть Інна. 

Я намагаюсь втамувати збентеження. Роблю, що перше спадає на думку. Наливаю і собі склянку лохинового нектару. П’ю обережними, повільними ковтками. Намагаюсь не дивитися на нього, але врешті відновлюю рівновагу всередині.

— Роман, ти прийшов до Антибару по допомогу. Я на цьому місці перший день. І я трохи розгублена. Не знаю поки що, як я повинна діяти.

— Інно, це добре. Я теж на цьому місці вперше. І відчуваю те саме. 

— Ти прийшов саме сюди. І саме до мене. Отже… Саме я потрібна так, як є, щоб тобі допомогти.

— Мабуть, що так.

— Тут спокійно. Добре. Можемо трохи посидіти. А тоді, все з часом проясниться, що скажеш?

— Гаразд. Знаєш, мені вже якось… Спокійніше. Тихше всередині. Добре, що ти говориш як є.

Всередині тепло і спокійно. Не знаю, чи роблю я правильно. Але якщо Антибар працює так, як я зрозуміла, я в будь-якому випадку зроблю саме те, що потрібно клієнту.

Виходжу з-за барної стійки. За кілька кроків помічаю два великі темно-сині крісла. Сідаю в одне з них. Поглядом запрошую Романа. Він знімає куртку і ставить на вішак, що виявився поблизу. Сідає навпроти. А я більше не ховаю погляд. Витримую присутність. Бачу і чую його. Кожен його рух мені комфортний. Мені цілком комфортний звук його шумного дихання. І кожен вираз на його обличчі. Це дивно. Чи може… Саме так і потрібно. 

Я поруч. Роман вирівнює спину і розслабляє плечі. Його дихання стає повільнішим. Його присутність на відстані витягнутої руки відчувається мені як цілком доречна і природня. В ній немає нічого зайвого чи нав’язливого. Я відчуваю, що в мене всередині все стишується. Заспокоюється. Вирівнюється. І тільки потім розумію, що і в нього всередині все стається так само. Я навіть не знаю, чи ця зустріч насправді потрібна для нього, чи для мене. В якийсь момент він промовляє:

— Добре. 

Каже це спокійно і без зайвих пояснень. Потім бере куртку. Вдягається. Виходить з Антибару. Так, ніби саме так і потрібно. Ніби це не потребує жодних пояснень. І я виходжу за ним. Так само. Йду до машини. Зазираю в екран телефону. Справді. Час.