Дивлюсь на бармена з-під лоба. Як він міг. Я думала, це щось інше. Думала, це просто… Просто можна попросити допомоги. Ну, як в Павлінії, чи щось таке. Але я не сподівалась аж такого. І тепер… Як з цим бути… Я не знаю. Але я не знала правил. Не знала умов. Мені ніхто не сказав, ніхто не попередив. І це зі мною сталося. Я навіть не знаю тепер як до цього ставитись.
Сердито сідаю на крісло. Внутрішньо вимагаю пояснень. І ніби на мою вимогу в крісло навпроти опускається бармен. А я не знаю, що мені відчувати. Злість? Сором? Розчарування? Я просто розгублена.
— Інно, я можу все вам пояснити.
— Було б чудово.
— Ви хочете пояснень і ви їх отримаєте.
— Точно. Було б добре.
— Ви маєте запит на пояснення правил Антибару. Тож ви отримаєте пояснення. Антибар дає те, на що ви маєте запит.
— Що?
— Тут ви отримуєте те, за чим прийшли. Це і є правило Антибару.
— Тобто?
— Все, що ви тут отримуєте — відповідь на ваш запит. Тут ви берете те, що ви маєте намір взяти, Інно.
— Хіба… Це все — було моїм бажанням? Моїм наміром? Моїм вибором???
— Так, Інно…
— Ви хочете сказати, що читали мої думки, бо я так захотіла?
— Інно, ви вперше прийшли з потребою, щоб вас нарешті зрозуміли. І ви це взяли. Так, як Антибар зміг дати.
— Але я не знала, що так буде. Я взагалі не знала.
— Коли ви прийшли, ви не прагнули дізнатись. Тепер прагнете. Тепер знаєте.
— Я почуваюсь… Якоюсь… Зіпсованою, або що… Від цього всього.
— Інно. Ви так почуваєтесь, наче ваші наміри зробили вас зіпсованою.
— Це місце зробило мене зіпсованою.
— В цьому місці ви взяли те, за чим прийшли. І від цього ви почуваєтесь так, ніби воно зробило вас зіпсованою.
— Я злюся.
— Так. Тепер ви злитесь.
— Я дуже злюся. Це абсурдно. Це несправедливо.
— Тепер ви вважаєте, що це абсурдно та несправедливо. І ви переживаєте злість.
— Я можу щось виправити?
— Тепер ви сумніваєтесь, чи можете щось виправити.
Підіймаюсь і сердито виходжу. Це нестерпно. Чому це зі мною сталось. І що це взагалі таке. Озираюсь на Антибар… Може, краще б я сюди ніколи не приходила?