Розділ 48

— Інно.

— Так?

Я здивована, що бармен в Антибарі звернувся до мене по імені. Здається, я не представлялась. Чи я щось пропустила? Нехай. Мені не страшно. Буде що буде. Коли я сьогодні переступила цей поріг, я була сповнена рішучості. Я візьму те, за чим приходила.

Мені Антибар схожий водночас на дім, на сон та на кабінет психотерапевта. Але я знаю точно. Це щось більше. Це те, що допоможе мені налагодити своє життя. Вибратись з цього всього. З того, що болить, тримає мене в сумнівах і хаосі. Вибратись із заціпеніння. Саме так мені відчувається моє життя. Десь приблизно... Весь час.

— Інно, ви не просто так сюди прийшли.

— Я мушу розібратись в тому, що мене турбує.

Сьогодні я не сідаю на стілець біля барної стійки. Не замовляю колу. Я стою збоку. Ніби чекаю, що прийде інше рішення. Щось має змінитись.

Коли я повертаю голову трохи наліво — бачу, там надзвичайно затишне велике м'яке крісло з шкіряною обтяжкою. Хіба воно не для мене? Точно. Сідаю. Так, це добре. Це зручність, яка мені зараз цілком доречна. Я вже не звертаю уваги на барну стійку. Тільки бачу перед собою крісло. Ще одне. Тут має хтось сидіти.

Я впевнена, що тут щось точно має вирішитись. Щось буде, щось зміниться сьогодні... Навпроти мене порожнє крісло, яке обіцяє співрозмовника. Я не дивлюсь на стіни, на улюблених фіолетових сяючих метеликів, просто бачу, як їхнє світло м'яко заповнює весь простір. Добре. Сьогодні пахне так, як завжди: фрукти, квіти, прянощі, кола. Тільки запах прянощів сьогодні трохи сильніший.

Хто ж тут має сісти? Невже, я так і залишусь сидіти сама... Чи тут сяде мій бармен... Або хтось інший... Я не знаю. А може мені взагалі не слід було сідати... Мені раптом здається, що я тут вже занадто довго. Можливо мені слід іти і не варто більше затримуватись. Все якось дивно. Мабуть я піду. Підіймаюсь з крісла і секунду вагаюсь — йти на вихід чи до барної стійки. Раптом відчуваю сильну спрагу, яка не залишає вибору. Підходжу до бармена, а він вже дає мені звичну склянку, наповнену смачною антиколою. Випиваю її швидко та жадно. Він починає знову говорити зі мною, тож я забуваю про намір вирватись звідси якомога швидше.

— Інно, ви прийшли сюди, щоб врешті розібратись з тим, що вас турбує.

— Я б хотіла знайти рішення. Я сиділа там, на кріслі. До мене ніхто не підійшов. Я думала вже піти. Хоча... Я не розібралась. Я не знайшла рішення. Воно мені потрібне.

— Ви чекали, що прийде рішення, прийде хтось, хто відповість, допоможе, дістане рішення...

— Я просто не знаю. Чесно, я не знаю, як працює Антибар. Які тут правила. Що я повинна робити. А що не можна. Я трохи... Розгублена. Не знаю, як мені слід чинити зараз. Тому так.