Розділ 47

Я думала, чомусь, що Орест чекає і хоче, щоб ми повернулись пошвидше. Що скучає, або щось таке. Навіть не знаю, чому я так вирішила. Але те що він затримується... І навіть не пояснює чому... Мене це непокоїть. Та я намагаюсь заспокоїтись. Стримати себе. Нічого не видавати. Хоча Іра час від часу кидає на мене погляд, ніби хоче запитати, що вже знову зі мною сталось. Добре, хоч діти весело розважаються і прекрасно проводять час. В якийсь момент вони підходять і повідомлять, що дуже зголодніли. Це добре. Це допомагає відволіктись. Іра замовляє піцу та бабл ті. Вони дуже радіють.

Ввечері ми з дітьми повертаємось додому. Дорога займає трохи більше години. Я їду обережно. Намагаюсь заспокоїти себе і не думати про будь-що негативне. Приїду і розберусь. Буде видно на місці. Зрештою, це не так вже й багато змінює. Ми просто повертаємось до нашого звичайного життя, яким ми жили багато років. Коли ми опиняємось вдома, залишається ще кілька годин до сну. І я прошу дітей підготуватись до школи. Завтра не будемо пропускати. Я годую Анжелку. Потім лягаю відпочити. Тут мені також неспокійно. Навіть не знаю, як краще.

Повертається Орест. Я навіть не дивлюся на годинник.

— Як з'їздили?

— Та... Більш-менш. Нормально.

— Ви швидко.

— Вирішила повернутись...

— Ясно. Будемо вечеряти?

— Я не голодна.

— Добре.

Орест іде. Мабуть, на кухню. Я навіть не запропонувала йому свою допомогу в приготуванні вечері. Не запропонувала погодувати його. І він не питав. Я не знаю, чому так. Не відчула, що я для цього потрібна. Виявляється... Просто. Він може і без мене. І в цьому немає нічого такого. Складного або поганого. Я засинаю раніше, ніж чоловік повертається з кухні. Раніше, ніж переконуюсь, що діти вже вклались спати. Я просто відпочиваю, бо мені потрібно і я не можу більше витримувати бадьорість. Якось все буде. Завтра буде інший день. І я точно справлюсь — інших варіантів немає.

Прокидаюсь. Дивлюсь на телефон. Добре. Не проспала. Я встигаю зібрати дітей і вчасно відвезти в школу. Це вже непогано. Піднявшись з ліжка, 5 хвилин прямо в спальні виконую ранкову гімнастику. Добре, тепер можна швиденько скупатись, почистити зуби, приготувати сніданок. По дорозі до ванної кімнати помічаю Ореста. Він саме зібрався виходити на роботу. В нього в руках чашка кави для мене. Перехоплюю її, дякую. Він ловить мене в легкі обійми, цілує в щоку, бажає гарного дня та йде. Я залишаюсь з кавою в руках і не знаю, пити чи відкласти. Роблю кілька обережних ковтків і відношу чашку на стіл на кухню. Після душу поспішаю робити сніданок. Якщо не пришвидшитись, діти запізняться в школу. Тож мені потрібно постаратись.

Все гаразд. Встигла. Коли привезла дітей, залишилось ще кілька хвилин до уроку. Отже, сьогодні впоралась.

А тепер куди: додому, в Антибар, прогулятись, чи йти знову шукати роботу — я навіть не знаю... Щось підказує, що варто ще раз спробувати. Піти до Антибару і все ж розібратись. З тим, що минулого разу залишилось невирішеним. Тим не менш, я вагаюсь. Я не маю всередині такої рішучості, яка б сказала — зроби це, прямо зараз. Мене щось зсередини водночас стримує і тягне зробити цей крок. І я піддаюсь. Буде що буде.