Розділ 44

Коли я вдома в Іри, де можна трохи видихнути, заспокоїтися і подумати про подальші рішення, я не відпочиваю, не видихаю і не розслабляюся. Мені боляче від розриву з Орестом. Я ще не говорила йому про те, що ми розлучаємось. Я навіть сама ще не вирішила. Але мені вже болить. Від цієї відстані. Від цього вектору. Невже я рухаюсь саме до цього, до роз'єднання? І невже справді більше ніяких шансів.

Поки діти десь в будинку розважаються, і я залишаюсь з Ірою наодинці, я питаю її, чи вона не знає, як можна виправити стосунки. Це питання дивне, абсурдне, смішне. Іра дивиться на мене як на дитя. І нічого не відповідає. Я уявлення не маю, що вона подумала і чому вона мовчить. Але це точно не зайве. Не знаю, чи могла б я прийняти яку-небуть відповідь зараз. Тиша — краще.

Через якийсь час мені надходить повідомлення від Ореста: "Анжелку погодував". І мені миттєво хочеться вкластись спати. Я нічого нікому не пояснюю. Прямую до дивана в Іриній вітальні, який слугуватиме мені сьогодні ліжком. Добре, що вона вже дала нам постіль, подушки і ковдри. Я швидко лягаю, накриваюсь, не думаю ні про що. Засинаю.

Мені нічого не сниться. Я просто в тиші і порожнечі. Навіть не прокидаюся в той момент, коли діти вкладаються спати. Цікаво, вони самі здогадались, чи їх вклала Іра. Втім, це не надто важливо. Мабуть. Ми в затишку і безпеці. Поки що можна перепочити. А потім — що буде, з тим і буду розбиратись.

Прокидаюсь вранці з думкою, що в мене якась суцільна каша всередині. Але потрібно вчасно повідомити вчителів, що діти будуть відсутні на заняттях. Бо зібрати і довезти їх сьогодні вчасно я, мабуть, в такому стані не зможу. Добре, принаймні, що я не проспала. Вирішую нагадати Оресту, написати, щоб і вранці нагодував Анжелку. Він відповідає майже одразу:

— Нагодував. Коли ти будеш?

Я трохи здивована. Не сподівалась отримати від нього це повідомлення. Весь цей час мені здавалось, що йому просто байдуже. Але я не готова сказати щось конкретне. В мене всередині ще не має ніякого конкретного рішення. Пишу:

— Поки що не знаю...

І знову неочікувано для мене висвічується повідомлення від нього. Відкриваю і читаю:

— Чому не знаєш?

Починаю почуватися трохи так, ніби на допиті. Це трохи дратує, трохи дивує і трохи знічує. Хочу пошвидше позбутися цих дискомфортних для мене відчуттів. Швидко набираю:

— Оресте, можна я не буду зараз це пояснювати?

Відповідь не забарилась:

— Краще б пояснила зараз.

Читаю це повідомлення і щось всередині мене починає вже активно бунтувати. Я не розраховувала на таке. Не була готова, що доведеться щось йому пояснювати. Адже... Коли ми були поруч, здавалось, йому було на мене цілком байдуже... Хіба ні?