Розділ 43

— Ір…

— Алло. Привіт, Інно.

— Привіт. Слухай… Можна я в тебе сьогодні заночую?

— Що?.. Тобто… Можна, якщо потрібно. А що сталось?

— Іро, я хочу… Побути окремо від Ореста. Може якийсь час… Або… Не знаю. 

— Ти ж візьмеш дітей?

— Звісно, так…

— Їм потрібно якось їздити в школу. Від мене буде далеко.

— Мабуть… Будемо прокидатись раніше. Або поки що кілька днів пропустять… А потім. Я ще не вирішила.

— Інно…

— Що?

— Якщо тобі потрібно — тоді так, звісно. Можете приїхати до мене. Думаю, нічого страшного, якщо Євген та Ліля пропустять кілька днів. А потім ти щось вирішиш.

— Так. 

— Коли тебе чекати?

— Я заберу їх зі школи… Візьмемо деякі речі. І приїдемо. 

Відчуваю дивну рішучість в суміші з ніяковістю. Мені все ж не дуже зручно перед подругою. Я не знаю, чи ми не завдамо їй клопоту. Не знаю, як вона до цього віднесеться. А найгірше — я не знаю, що буду робити далі. Мені страшно, і водночас — мені вже нестерпно залишати все, як є. Я їду забрати дітей зі школи.

Повідомляю сину і доні, що ми сьогодні поїдемо в гості до Іри. Вони трохи шоковані, але, схоже, зовсім не проти. Для них це можливість провести час разом з Єгором та Єлизаветою, а вони це люблять. Мабуть, для них це весела пригода, а от для мене… Я не знаю, що це буде для мене. 

Ми беремо трохи речей. Я сідаю за кермо. Перш, ніж виїхати, надсилаю повідомлення Оресту:

—  Сьогодні я з дітьми їдемо в гості до Іри. Будемо там, напевно, кілька днів. Пізніше повідомлю, якщо будуть більш конкретні плани. Прошу тебе, приглянь за Анжелкою. Не забудь погодувати ввечері. Відпиши, якщо прочитав. 

— Прочитав. 

— Ок...

На хвилину зупиняюся. Мені стає сумно. Прикро. Боляче. Мені справді боляче руйнувати наш з Орестом зв’язок… Ніби… Дороги назад не буде. Але чи був він взагалі?.. Це запитання болить мені ще більше, і я відштовхую ці думки. Дивлюся на екран телефона, чи не приходило ще якесь повідомлення від Ореста… Ні. 

Немає.