Розділ 42

Цього разу я затрималась в Антибарі надовго. Але — не занадто. Мені це потрібно. Я думаю про те, щоб попросити ще одну склянку коли. Хоча не знаю, чи це буде прийнятно. Мені ніхто не говорив, які тут правила. І чи є вони взагалі. Проте поки я обмірковую, помічаю, що бармен наливає мені ще одну склянку. Це втішає, по-справжньому. Мені стає тепліше на душі. Я можу продовжити.

— Я з самого початку боялась обряду роз’єднання. А зараз  я дозволяю собі про це думати. Не те щоб я цього хотіла. Я, власне, навіть не знаю, чим це змінить моє життя. Розумію, що після цього я більше не зможу синхронізуватись з Орестом, і він зі мною. Я не зможу кохати, більше ніколи. Але я вже давно не відчуваю любові, не відчуваю щастя в коханні. А ще — сумніваюсь, що взагалі воно колись було. Чи було тільки сподівання. 

— Ви сумніваєтесь, чи було кохання взагалі, і чи зміниться щось, якщо ви наважитесь на обряд роз’єднання. 

— Мабуть дивно, що я так думаю… Та… Я не розумію логіки. В чому сенс обряду роз’єднання, якщо після нього нічого не зміниться. Адже що тоді буде? Нічого. Нічого нового, мабуть. Я не знаю. Тоді немає потреби його проводити. 

— Ви вважаєте, що обряд роз’єднання насправді нічого не змінить  для вас. 

— Думаю, нічого не змінить. Ось зараз я можу підключатись до чоловіка, і він може підключатись до мене. Але ми цього не робимо. Просто не робимо. Ми так і живемо. В нас є така можливість, але немає сенсу її використовувати. В нас є можливість кохати, але… Хіба в нас є любов? Я не відчуваю. В нас є діти, але я не впевнена, що нам є сенс бути разом, просто тому що ми батьки наших дітей. Мені неприємно думати про все це.

 — Вам неприємно думати про те, що ваше спільне життя не має сенсу і ви з чоловіком не робите разом те, що могли б.

— Я просто не відчуваю себе живою. І мені потрібне рішення. Чи  зможу я щось вирішити?

— Ви сумніваєтесь, чи зможете ви сьогодні щось вирішити, чи зможете ви тут отримати рішення…

Я вперше відчуваю роздратування. Так. Я дратуюсь на бармена і на Антибар. Я прийшла за рішенням. Я запитую. І  він нічого мені не дає. 

Я підриваюсь зі стільця, який, до речі, чомусь перестав бути зручним, і мене переповнює якась злість.