Розділ 41

— Ви прийшли сюди за відповідями. Знайти рішення.

— Мені чомусь здалось, що я можу тут знайти відповіді. Я подумала, що зможу. Що дізнаюсь, як справді бути далі. 

— Ви сподіваєтесь щось дізнатись таке, що дасть вам вирішення проблем.

— Я боялась, що з мого боку це занадто… Якось… Зухвало, чи що. Наче я насправді не маю права претендувати на це. На те, щоб отримати рішення тут. А з іншого боку — більше не знаю куди мені піти. Я безпорадна і мені самій від цього ніяково. Мабуть ви подумаєте, що я якась нікчемна.

— Ви вважаєте, що я подумаю, ніби ви нікчемна, коли вам безпорадно.

— Чомусь є таке побоювання. Просто… Ну це здається логічним. Але мені потрібна допомога.

— Ви потребуєте допомоги, хоча боїтесь, що через стан безпорадності про вас можуть подумати, ніби ви нікчемна. 

— Мені не хотілося б, щоб про мене так думали. Це виглядало б, ніби я якась недостойна. Не хочу такою себе вважати. Я просто хочу знайти рішення. Але я не знаю. І тому прийшла сюди… Та водночас ось такий страх. І мені якось незручно.

— Вам незручно, і страшно, що про вас подумають щось не те. І для вас важливо знайти рішення. 

— Хотілося б…

Незвично для себе роблю паузу. Моя ніяковість від того, що я прийшла сюди з потребою і страхами потроху розсіюється. Я не бачу жодного осуду на обличчі бармена. Хочеться продовжувати. Відчуваю прилив сил і наважуюсь говорити ще. 

— Ви не будете мене засуджувати.

— Не буду. 

— Я не хочу йти, поки не знайду рішення. Моє життя зайшло в якийсь тупик. Я в своїй сім’ї в ролі домогосподарки, прислуги, додатку. Я не щаслива і не відчуваю себе насправді потрібною. Точніше… Можливо я потрібна — як зручна функція. Але не відчуваю себе цінною. Нема натхнення.

— Вас таке життя не надихає. І ви хочете в цьому розібратись.

— Так, хочу. 

— Вам нестерпно залишатись в тупику. 

— Я хочу бачити сенс в тому, як я живу і що я роблю. Я люблю дітей, але це піклування про них… Їм вже 9 і 12 років. Може таке піклування доречне в 3 роки або в 5. Але ж не зараз. І наші стосунки з чоловіком… Я довго знову читала його думки. День у день. Повністю підлаштовувалась під нього. І раптом я зрозуміла — він це просто так приймав. Просто. Без взаємності, без простору для того, щоб я жила своїм серцем і розумом… Йому було нормально, що я по суті віддала себе в жертву йому. Він це не зупинив, сприйняв просто як належне. І я це допустила. І я так не хочу. Я відмінила своє навчання. Не впоралась з роботою… Навіть подругу тижнями не бачила донедавна. 

— Ви віддали себе сім’ї, але це не принесло вам щастя.

— Коли я віддаю себе сім’ї отак, повністю, мене ніби немає. Я тоді якась несправжня, не жива, не маю значення. Ніби все не так. Все немає сенсу.