Розділ 40

Наступного дня в мене вже набагато менше надії, ніби щось може налагодитись само по собі. І набагато більше рішучості. Поки чищу вранці зуби, дивлюсь на себе в дзеркало і в той самий момент пригадую, що на цьому самому місці довгий час в мене була ще одна щоденна звичка. Тобто ритуал. Чомусь пригадалось, як я день у день синхронізувалась з чоловіком — ніби так і треба. Навіть не замислюючись. Від цього спогаду в горлі підіймається нудота і я з усіх сил намагаюся переключитись. Мені он ще дітей треба нагодувати. В школу провести. 

Збираю себе докупи. Діти нагодовані, зібрані та проведені в школу. В мене на душі якесь занепокоєння. Не можна більше чекати. Я мушу діяти. Зараз. 

Сьогодні я піду в Антибар. За відповідями.

Ловлю себе на думці, що я зараз якась надто зухвала. Наче Антибар мені щось мусить. А може він не прийме, прожене, відштовхне, або взагалі — покарає? Звідки мені знати. Поки що мені доведеться лише сподіватись та ризикувати. Але я надто рішуча, щоб не спробувати. Я вже перед дверима і впевнено вчіпляюсь в ручку. Тепер мені дорога тільки вперед.

Заходжу, інстинктивно шукаючи у повітрі звичні запахи. Мені вони зараз потрібніші, ніж саме дихання. Зіниці швидко фокусуються на стінах. Схоже, всі сяючі метелики на місці. Можу спокійно видихнути. Добре. Тепер буду рухатись до барної стійки. Вона переді мною за кілька кроків. Я не бачу мого бармена. Та все ж наважуюсь підійти. Сісти на звичний стілець. Зручно. Добре. Вся тривога всередині стихає, розгладжується. Я посміхаюсь від приємних відчуттів. Це наче зробили масаж моїй психіці. Те що треба. 

Тепер я вдивляюсь прямо перед собою і нарешті бачу його. Дивно, що я його спочатку не помітила. Бармен на місці. І взагалі. В Антибарі все на місці. Все так, як і повинно бути. Все нормально та впорядковано. 

Вдихаю на повні груди. Затишний аромат фруктів, квітів зі слабкими, ледь відчутними пряними нотками та освіжаючим запахом коли. Все, як потрібно. Тіло прикипає до стільця. Я досі не перестаю дивуватись його зручності. Потроху наважуюсь підняти погляд. 

Зустріч з барменом поглядом до погляду в Антибарі означає багато. Більше ніж пильний погляд в очі у будь-якому іншому місці, і з ким-небудь іншим. Це зв’язок, який тримає з самою собою. Я є. Я помітна. Він не відводить погляду від мене, але цей погляд не здається нав’язливим. Такий, як потрібно. 

Цього разу мені не доводиться робити замовлення. Склянка з антиколою вже переді мною. Я киваю і вдячно беру її до рук. П’ю, як завжди, з величезною насолодою від кожного ковтка. Мені це смакує. Я знаю, за чим прийшла. Мені потрібно говорити. Тільки я не знаю, чи маю почати розмову перша. Здається, ця послідовність важлива. Коли моя склянка стає порожньою, це ніби знак, що потрібно починати. І я трохи нахиляюсь вперед. Вирішую поставити лікті на стійку і сперти голову на руки. 

— Вам важко.

— Дуже.

— Ви на межі.

— Я не знаю, як бути далі. Все зайшло надто далеко. Мені безпорадно. Я не знаю, як з цим бути.