Розділ 39

Канікули у дітей в школі закінчились, я чекала цього моменту. Вони підуть на заняття, і я знову буду мати трохи більше простору для вирішення того, що мені занадто наболіло. Годую, допомагаю їм зібратись, проводжу в школу. Сподіваюся, в них там буде все гаразд. А я в свою чергу  можу трохи приділити собі уваги, тому, що мене непокоїло весь цей час. 

Коли я одружувалась, я й гадки не мала, що можу колись опинитись в такому становищі. Думала, любов допоможе витримати все. Моя, його, наша. Але ж ось вона, не витримує, безпорадна. 

Я не можу залишати все як є. Я не можу знайти м’які рішення. Я не знаю, як бути, але знаю, що так, як раніше — неможливо. Мабуть, Орест теж здогадується. Але він зі мною про це не розмовляє. Він багато говорить про роботу та важливі справи. В нього багато проблем, а особливо щось тривожне з’являється тоді, коли я намагаюся обговорити щось наболіле у наших відносинах.

Не сподіваюся, що ми з ним щось з’ясуємо, що прийдемо до якогось конструктивного рішення. Не  сподіваюся, власне, ні на що. Важко з цим, дуже важко. 

Я думаю про те, що говорила Павлінія. Що я могла б сама, без узгодження з Орестом, піти на обряд роз’єднання. Можу. І навіть, мабуть, готова. І вже не бачу в цьому ризику втрати — все вже і так втрачено раніше. Але мені потрібно десь жити. Якось піклуватись про дітей. А як — я не знаю. Як це можна реалізувати поза шлюбом. Навіть боюся розглядати варіанти. 

Згадую, як колись благала про зілля забуття. Смішно. І на що я сподівалась? Зараз воно мені не потрібне, щоб не вдаватись до заклинання приєднання. Я просто більше цього не роблю. Але це нічого не вирішує… Зовсім.

Розгублена, зневірена та з невщухаючим болем і тривогою всередині, блукаю містом. Мені потрібно знайти рішення, але боюся, що мені це не вдасться. Ні на що не сподіваюсь. Просто в цьому безпорадному і припеченому стані блукаю. В дітей через декілька годин закінчаться заняття, і мені доведеться їх зустріти, нагодувати, доглянути. Цікаво, чи могли б вони вже подбати про себе самі? Це піклування про них потрібно насправді їм чи мені? Я не знаю, але вкрай дискомфортно ставити собі таке запитання. 

Не уявляю, як мені бути далі. Боюся, що ставатиме тільки гірше та важче. 

Виникає думка знову піти в Антибар, хоча це бажання якесь таке… Ніби недоречне. Почуваюсь нікчемною. За чим я піду? На що я заслуговую? Продовжую бродити з болем та порожнечею на душі. 

Далі потрібно якось справлятись… І я змушена…

Сідаю на лавицю в парку. Підіймаю очі… І бачу перед собою Павлінію. Вона мене помічає. Зустрічається зі  мною поглядом. Вона, до речі, досі випромінює спокій, впевненість, тепло. Мимоволі усміхаюсь, і в мене вихоплюється звичайне, і водночас якесь таке трохи розгублене:

— Привіт.

Цілителька не відвертається від мене, а ще трохи затримується:

— Привіт, Інно. Розгубилась?

Усвідомлюю, що її запитання стосується не тільки моєї реакції на зустріч з нею. Воно про щось ще. Мабуть, про щось більше. Думаю, що відповісти. Ніякі підходящі слова не спадають на думку. Поки я намагаюсь перетравити хаос думок, що піднявся в пошуку відповіді, Павлінія зникає з мого поля зору. І це відчувається як щось вдосталь зручне і зовсім не дивне. Я знову залишаюсь наодинці з собою.