Розділ 37

Я засинаю дуже пізно. Мені ледве вдається себе заспокоїти, щоб змогти хоча б просто відключитись. Мої сни сплутані та важкі. Вранці на тумбі біля ліжка знаходжу чашку гарячої кави, яку для мене приготував Орест, перш ніж піти на роботу. Поцілував та приобняв на прощання так, наче нічого не сталося. І я прийняла цю кафу, поцілунок та обійми так, ніби нічого не сталось. Та насправді всередині мене нічого не налагодилось. І нічого всередині мене не дозволяє подивитись на цю всю ситуацію так, ніби нічого не сталось. Але я встигаю випити цю чашку кави ще гарячою, віддаючись цій краплі тепла. А потім засинаю знову. Я не маю сил прокинутись зараз, хоч і потрібно діяти. Ще декілька годин сплю. Добре, що в дітей якраз канікули, і вони мене також не турбують. Мої сни і далі сплутані та важкі. Я знаходжу в собі сили піднятись з ліжка тільки коли бачу на телефоні, що майже одинадцята дня. І розумію, що вже давно час приготувати для дітей сніданок.

В мене все ще немає ніяких сил і ніякого рішення, як жити далі. Але я готую сніданок. Спочатку розігріваю готовий курячий бульйон з холодильниками. Даю нашвидку з макаронами та обіцяю невдовзі ще приготувати картопляне пюре зі сметанкою. Швидко берусь за наведення порядку на кухні та чищу картоплю. Повторно промиваю. Нарізаю і відварюю. Тим часом снідаю сама. Їжа не дуже лізе, але я намагаюсь трохи нагодувати себе. В міру, так, щоб не нудило, але й щоб не бути голодною.

Коли картопля відварилась та стала м'якою, я роблю з неї пюре та подаю дітям якомога швидше. Хвилююсь, що вони надто зголодніли, поки я відсипалась. Тільки після цього можу трохи видихнути. Роблю собі ще одну каву. Пробираюсь в кабінет. Розсуваю речі, щоб було як сісти перед ноутбуком. Вирішую поспілкуватись з Ірою. Заходжу в месенджер. Чомусь саме з ноутбука, а не зі смартфона. Мабуть, тому що планую писати багато. Чи краще подзвонити? Але не хочу, щоб діти почули з розмови щось зайве... Краще буду писати.

— Іро, привіт...

— Привіт, Інно. Ти давно не виходила на зв'язок...

— Так.

— Як справи?

— Погано, якщо чесно...

— Розповіси?

— Не знаю з чого почати. Ех...

— Я зараз буду трохи зайнята з дітьми.

— Зрозуміло.

— Ти напиши... Прочитаю, коли звільнюся. Ок?

— Ага.

— Добре, тоді, якщо що, скоро буду на зв'язку.

Мені стає трохи не зручно перед подругою. Я зникла на тижні зі зв'язку... А тепер пишу їй, наче нічого не сталось. Це якось неправильно. Вона не мусить мене розуміти... Але хто ж тоді?

Вагаюсь, чи все ж звертатись з усім наболілим до Іри, чи що мені робити... Діти за стіною, і сьогодні вони не підуть до школи. І весь тиждень я буду з ними, мабуть, наодинці. Це зобов'язує. Я повинна взяти себе в руки та якось впоратись. Я повинна змогти, чого мені б це не вартувало. Тож я поспішаю до ванної кімнати. Може хоч теплий душ змиє з мене цю напругу?

Діти сьогодні напрочуд спокійні та ненав'язливі. Вони ніби відчувають, що я не можу дати більше... Більше розуміння, участі, підтримки. Я є, я тут. Але... Ніби тільки тілом. Я не можу включитись по-справжньому. Не можу бути живою. З мене залишилась оболонка, здатна, максимум на те, щоб приготувати просту їжу та по мінімуму прибрати.

З плавких роздумів мене будить дзвінок. Беру смартфон. Іра. Відповідаю, хоч і не знаю, що сказати.

— Алло.

— Привіт, Інно.

— Привіт.

— Бачу, ти мені більше нічого не відписувала.

— Ага.

— Щось трапилось?

— Не знаю, як сказати.

— Голос у тебе виснажений.

— Та так. Є трохи. Вибач, що потурбувала... Не знала з чого почати, тому поки що більше не писала. Зараз складно.

— Все ок. Звертайся, якщо потрібно...

— Дякую.

— Інно, у твоїх малих теж канікули зараз?

— Та так. Від сьогодні. Мабуть, на тиждень. А що?

— І в моїх канікули.

— То добре. Трохи відпочинуть від школи.

— Інно, може ми б кудись сходили разом з дітьми? Давно не бачились.

— Іро. Слухай. Мені не зручно про це казати, але... Я останнім часом не працювала. Тож грошей нема. В Ореста не хочу просити. Він би сам дав, якби міг чи вважав за потрібне.

— Інно, може ми заїдемо за вами? Пригощу піцою. Добре?

— Ох, навіть не знаю. В мене зовсім сил нема, не знаю.

— Інно, не хочу тиснути, як знаєш. Скажи, коли будеш готова.

— Та просто... Зараз якось дуже важко.

— Можемо заїхати з піцою до вас додому. Якщо тобі це не буде проблема...

— Вибач, я зараз така... Ніяка... Якщо тобі це було б зручно...

— Мені нормально, Інно.

— Я не проти.

— Гаразд, тоді ми збираємось... То десь після обіду будемо.

— Дякую.

Вирішую приготувати щось, щоб зустріти гостей. Сил немає, і мене нудить. Так, ніби хочеться позбутись всього, що в мені накопичилось. Та залишається тільки терпіти цю нудоту.

Готую м'якеньке і ароматне пісочне тісто. На кухню заходить Ліля. Запитує, що я роблю. Я відповідаю, що роблю печиво. І повідомляю, що до нас, можливо, сьогодні приїдуть в гості Іра з Єгором та Єлизаветою. Донька пожвавлюється. Пропонує допомогу з приготуванням печива і не дочікуючись відповіді шукає форми в шухляді. Знаходить декілька. Вибирає у формі метеликів. Я чомусь усміхаюсь. Розкачую тісто, а донька вирізає. Обережно складаємо заготовки на деко і відправляємо в духовку. Доня пропонує прикрасити печиво зверху глазур'ю і посипкою. Шукає в тік-тоці рецепт, і наполягає, щоб ми це зробили. В мене немає сил сперечатись, тому погоджусь після найменших вмовлянь. Донька задоволена та захоплена наміром приготувати шоколад, щоб ним прикрасити печиво. Звісно, майже всю роботу доводиться виконати мені під її керівництвом. Я не пручаюсь, тільки б пошвидше закінчити справу. Може, я даремно за це взялась — бо хочеться сховатись кудись від всіх і всього в тишу та спокій.