Розділ 36

Дуже хочу, проте не можу заснути. Діти та чоловік вже давно в ліжках, спокійно посопують. Мені теж пора, проте я відчуваю напругу. Вона стискає все тіло, заважає розслабитися та не дає змоги віддатися спокійній дрімоті.

Я злюся і мені болить. Я не можу осягнути того, як він міг. Як Орест міг спокійно, як належне, весь цей час приймати те, що я систематично і в односторонньому порядку до нього підключаюсь. Як йому могло бути прийнятним, що лише я з ним синхронізуюсь. Що тільки я живу його серцем і розумом весь цей час. І зараз, коли це стало зовсім систематичним, і раніше, коли це було не настільки щільним, втім також регулярним і одностороннім. Як він міг це просто приймати як належне. І не давати, не пропонувати, не розглядати простору для моєї окремості, а тим більше для взаємності. 

Я дуже сердита. Злість зусібіч смикає моє тіло. Я роздумую про те, чи не розбудити його. Хоча і не сподіваюся ні на які конструктивні розмови. Я знаю, що він скаже. Я знаю, що він нічого не визнає і не змінить. Якби він хотів або міг, він би зробив це раніше. А так. Я ні на що не сподіваюся. Але я злюся і мені болить. Занадто. І я не можу з цим спати. 

Мені потрібно бути відпочилою як мінімум для того, щоб зранку прокинутися та піклуватись про дітей. Вони цього потребують. І вони то ні в чому не винні. От як мені зібрати себе докупи і знайти в собі сили? Я зовсім не знаю, як мені бути. Знову ця безпорадність. І сон ніяк не приходить.