Розділ 34

— Ага.

Відповідаю сонно. Ловлю себе на думці, що не хочу повністю виходити зі сну. Не демонструю радісного збудження від того, що чоловік повернувся. Не кидаюсь в обійми. Наче намагаюсь вмовити свою свідомість не виходити зі сну повністю, повернутись туди, звідки  Орест мене розбудив. Дивлюсь на нього благально, щоб не будив мене зараз. 

Чоловік не вловлює мій сигнал. Або не розуміє. Або не хоче зрозуміти. Каже дещо абсурдне та неочікуване для мене в цей момент:

— Я приніс печиво і цукерки. Ходімо на кухню. Поп’ємо чаю. Поговоримо. Я так скучив. 

Від здивування я прокидаюсь повністю. В мене не залишається шансів повернутись у попередній стан. З цього місця я все не засну. Підводжусь, промовляю:

— Ходімо. 

Чоловік бере мене за руку, та веде за собою на кухню. Його дотик до моєї руки не здається мені ніжним. Він якийсь інакший. Наче примусовий. Але мені залишається одне — погодитись. Підкоритись. Я навіть стараюсь не показати, що мені хочеться позіхати зараз. Намагаюсь остаточно збадьорити себе думками про смачне печиво, тепленький чай, солодкі цукерочки. Ми будемо розмовляти. Можливо, це буде гарна розмова. 

Ставлю чайник. Дістаю чашки. Орест ставить на стіл два пакети. Шукаю тарілки, щоб висипати їхній вміст. 

Печиво, яке він приніс, пісочне, у формі метеликів, зверху покрите мармеладом зі смаком чи то лохини, чи то смородини — важко розібрати. Цукерки — кульки з молочного шоколаду з ніжною кремовою начинкою, в блискучих фіолетових обгортках. Чай ми п'ємо з лісових ягід і трав. Смачно. Але мені б хотілося це все у більш бадьорому стані, а не вирвавшись зі сну. З Такого сну. Проте я не сперечаюсь. Це зайве.

Слухаю все, що Орест розповідає. Киваю. Дивлюсь на нього з теплотою і розумінням. І якось напіввиразно відчуваю, що чекаю з нетерпінням, коли ця розмова закінчиться, і я зможу повернутися в ліжко. Під теплу ковдрочку. В сон.