Розділ 30

До того моменту, як Орест повернувся, я дуже розсердилась. Мабуть, не на нього — на себе, на те, що я сподівалась. На те, що надіялась, ніби щось може налагодитись. Ми конфліктували, але врешті мені довелося визнати, що я, живучи в його домі за його рахунок, не можу насправді відстояти себе, свою думку, свої потреби. Я не маю права злитись. Тобто, проявити злість, і щоб її взяли до уваги. Щоб мої межі були враховані. 

До слова, я, мабуть, стала дуже вразливою. Надто вразливою. Не здатною витримувати щонайменший біль. Можливо, я відреагувала надто бурхливо на таку дрібницю, як те, що Орест був відсутній вдома без попередження щонайменше вдвічі довше, ніж потрібно для справ, про які він повідомив. 

В конфлікті я намагалась озвучити свій біль, свою злість. Бути почутою нарешті насправді. Щоб він по-справжньому зрозумів мене. Хотіла побачити з його боку кроки, які б для мене означали, що він справді не байдужий до мене, до моїх почуттів, до стосунків зі мною. І я конфліктувала відчайдушно. Але він не піддався. Залишився стояти на своєму: ніби в нього справді поважні причини, ніби він справді не хотів завдати мені болю, ніби я несправедливо виражаю злість. 

Я намагалась, але побачила, що нічого не можу вдіяти.  Усвідомила, що він нічого не змінить, як би я не пояснювала, як би я не просила, як би я не сердилась. Я не достукаюсь та нічого не зміню. 

Тоді я ухвалила рішення, про яке повідомила йому: отже, якщо я з ним, живу в його домі і за його рахунок, і хочу залишатись тут, з дітьми, і мати їжу та дах над головою, віднині я буду підключатись до нього постійно. Якщо я залишаюсь, я буду синхронізуватись з ним. Буду жити його серцем і розумом.