Розділ 28

Мої враження від відвідування Антибару цього разу не надто приємні. Я думаю написати про це Ірі. Але... Мені вперше соромно ділитись з подругою тим, що я переживаю. Ні, вона не засуджуватиме. Я знаю. Просто... Я сама в якомусь такому стані, що незручно самій перед собою. Не збагну чому. Я не в порядку. Зі мною щось не так. Я набираю Павлінію, але вона вперше не приймає мій дзвінок. 

Я дзвоню Оресту. За якоюсь... підтримкою. Говорю йому про свої переживання. Кажу, що мене це турбує, і мені важко з цим розібратись. А він ніби не розуміє. Обурено запитує: "хіба я в цьому винен?". Тоді закінчує розмову, пояснюючи це купою справ. Ввечері він приходить пізніше, ніж зазвичай. Діти після школи, як завжди, трохи вперті і трохи бешкетні. Вони не хочуть виконувати свої домашні завдання та підтримувати поряд в кімнатах. Я сварюся з ними і картаю себе за це.

Прибираю, готую їжу. Наполягаю на виконанню домашки, але безуспішно. Погрожую, що відберу смартфони, домовляємось на виконання завдань хоча б по двох предметах. Потім звинувачую себе, що так надокучаю дітям і не можу знайти адекватний підхід. 

Я не знаю, як з ними бути. Мені здається, вони мене не люблять та зневажають. Щодо Ореста роблю висновки, що він не сприймає мій біль, як прохання про підтримку. Він бачить в цьому загрозу. Він мене відштовхує. Мені важко. Все накипіло. Болить. Але я більше не підключаюсь до Ореста. Я ридаю.

Після декількох годин плачу я стараюсь себе зупинити. І мені допомагає злість. Я серджуся на несправедливість. На те, що не можу достукатись. До Ореста, до дітей. Я говорю про це. Перестаю плакати. Діти стають більш слухняними. Орест здається і підключається до мене. Він читає мої думки. Стає догодливішим. Мене це не зцілює, я тільки трохи відпочиваю.

Я і далі намагаюсь. Бути просто мамою. Просто господинею. Просто жінкою. Я стараюсь. Піклуюсь про дітей, про чоловіка. Підтримую порядок в домі і навколо дому. Смачно готую. Піклуюся про Анжелку. Намагаюсь бути терплячою та доброю. Відкладаю на невідомий термін своє навчання. Навіть піклуюся про свекруху, яка, між іншим, ніколи насправді не відносилась до мене стабільно тепло та людяно — я нагадую чоловікові, щоб він проявив до неї належну турботу та підтримку. Мені шкода, щоб вона почувалась покинутою та самотньою в своїй старості, коли є багато проблем, та мало сил, як мені здається...

Навіть спілкування з Ірою змінюється. Коли я залишаюся без власних ресурсів, мені перед нею ніяково. Я не можу звернутись до неї по допомогу, наприклад, щоб вона приглянула за моїми дітьми, чи щось наші діти кудись сходили разом — бо я не зможу оплатити навіть базові витрати на поїздку, піцу чи батут. Не кажучи вже про те, щоб придбати для неї якісь смаколики або подарунки у знак вдячності за підтримку. 

Залишаюсь замкнутою на собі і своїй сім'ї. Роблю все, що потрібно, але все це здається якимось недостатнім. Наче я не вкладаю щось цінне своїми зусиллями в сім'ю, а тільки беру. Мені здається, Орест використовує кожну нагоду, щоб побути окремо, щоб кудись поїхати по важливих справах замість того, щоб провести цей час зі мною.

Не можу розмовляти з чоловіком про те, що мене справді турбує. Кожна розмова — ризик. Великий ризик, що він все переверне так, наче я його звинувачую. Наче я його ображаю. І не почує, що мені справді болить.