Розділ 27

Одного разу закінчую виготовляти іграшку і відчуваю суміш безпорадності та рішучості. Це дивно. Все що я робила досі не працює. Я намагалась. Тепер стає зрозуміло: мені потрібно щось інше. І я повинна це інше знайти. Навіть не маю сумнівів, що зможу. В мене, власне, немає іншого вибору. Тож, звісно, тепер зроблю все можливе і неможливе.

Нагодувала і зібрала дітей. Провела в школу. Ще раз проглянула вакансії, щось більш-менш знайоме, щось, ймовірно, посильне: копірайтинг, SMM, віддалена робота без досвіду... Ну ні, точно ні. Я не можу нічого підходящого знайти. Годі намагатись.

Тож я вирушаю до Антибару. Це спадає на думку само. Переписуюсь з Ірою, чи варіант спробувати там вирішити свої проблеми. Це звучить для мене самої як абсурд. Іра відповідає, що хіба аби розважитись. Я не хочу з нею сперечатись. Сама не зовсім вірю в те, що роблю. Рухаюсь, куди замислила.

Під'їжджаю до вже знайомого місця. Цього разу нема сумнівів і не потрібно крадькома шукати. Знаю, куди мені. Рухаюсь майже впевнено. Прочиняю двері і потрапляю до вже знайомого простору. Тут густе, щільне, комфортно тепле повітря. Захоплююче красиві стіни з сяючими метеликами. Рухаюсь одразу до барної стійки, де вже чекає мій бармен — ніби знав, що саме я, саме зараз прийду. Навіть не зважаю на те, що безліч людей, як було минулого разу, тут вже нема. Наче стерлись із поля зору як зайвий антураж. І мене це зовсім не турбує. Все тут здається логічним, нормальним, доречним та зручним.

Пропливаю впевненою ходою до стійки. Сідаю на високого стільця швидко, немов він тут спеціально для мене. На мить розчиняюсь в небувалій зручності: тут кожна деталь робить моє перебування досконало вільним, як у солодкому сні, при цьому я зовсім не втрачаю концентрацію уваги. Моя присутність тут відчувається чимось цілком закономірним.

Пильно вдивляюсь в обличчя мого бармена, ніби так і треба. Починаю розмову:

— Можна? Як минулого разу?.. Або...

Він тримає мій погляд гідно, стійко, без найменшої ніяковості:

— Ага.

Киває, легко усміхається. Тягнеться за великою склянкою. Наповнює та протягує мені.

Цього разу вже в знайомому кола-подібному напої я відчуваю нові нотки смаку. Але немає враження, ніби щось змінилось. Він такий, як був минулого разу. Просто зараз я можу відчувати об'ємніше. І це також здається чимось повністю нормальним.

Насолоджуюся кожним ковтком, кожною краплею. Не можу розпізнати: він прохолодний чи гарячий? Напій знову створює специфічні відчуття в роті, в горлі і навіть в шлунку. Лоскоче. Але мене від цього зовсім не нудить.

Коли допиваю, ще кілька секунд милуюся красивими візерунками на склянці. І хто придумав таку красу... А вона справді варта уваги.

Бармен дивиться на мене тепло і пильно. В його погляді немає нічого зайвого. Лише... Включеність, присутність, живість. І з цим мені просто, легко, спокійно. Я не відчуваю жодного сорому або недоречності, провини чи нав'язливості. Я просто є. І, припускаю, могла б радо пробути цілу вічність. Цей стан нічого від мене не вимагає, не оцінює та не квапить.

Мені не кортить говорити, хоча я, як мені здавалось, прийшла за цим. Не маю жодного уявлення, скільки часу я пила свій напій і просто сиділа, зустрівшись поглядом з цим чудернацьким чоловіком навпроти. Але, здається, це не має значення.

Мене ніщо не підганяє починати розмову, але я сама вже готова. Не сумніваюсь, що і цього разу я відчую себе тут почутою і нормальною.

— Павлінія сказала, що більше не зможе мені допомагати. А я, якщо чесно, сама не знаю, як мені справлятись далі.

— Вона більше не може допомогти.

— Так вона сказала. Що ніби я тепер на іншому рівні, і її допомога не спрацює.

— Ви тепер на іншому рівні.

— Я уявлення не маю, що це означає. Я просто жила, і мені інколи допомагала цілителька, коли я не могла витримувати біль, але не хотіла часто підключатись до чоловіка... Хотіла впоратись зі своїми справами.

— Ви не хотіли синхронізуватись з ним, щоб залишити час на свої справи...

— Ага. І в цьому Павлінія мені допомагала. Мені просто було боляче фізично, коли я відчувала, що він щось приховує або бреше. І вона розкрила мені секрет рятівного зілля. Щоб не так боліло. Це справді допомагало. Та... цього було не досить.

— Вам допомагало знеболювальне зілля, але було потрібно ще щось.

— Мені воно допомагало, і я могла працювати, доглядати дітей, справлятись з побутом... Просто... Я почала рідше читати думки чоловіка. Може я занадто віддалилась. І тоді він почав підключатись до мене. Раніше від це майже ніколи не робив... Ну дуже давно.

— Він нарешті почав також до вас підключатись.

— Так, нарешті він також почав це робити. Бо раніше тільки я з ним синхронізувалась. І жила його серцем та розумом. Я робила все, щоб йому догодити... Але коли я віддалилась, і він почав підключатись до мене... Він став догодливим в ці моменти. Ніби все для мене робив, все як я люблю. Але це не було вирішенням взагалі. Все зайшло занадто далеко.

— Він почав читати ваші думки і робити те, що ви любите, але це не допомогло вам відновити рівновагу.

— Мені це відчулося як щось несправжнє. Пластмасове. Це не було налагодженням наших відносин... Перш ніж пити знеболювальне зілля, я просила його поговорити. Налагодити порозуміння. А він тільки віддалявся, ніби відштовхував мене.

— Ви намагались порозумітись з ним, коли помічали якийсь обман, але ваші спроби не працювали.

— Все було марно. Він не слухав мене. Він не хотів щось прояснити, щоб мені не боліло. І мені доводилось пити зілля. Бо якби я не справлялась, було б ще гірше. І я робила знеболення. Працювала. Намагалась з усім розібратись сама. Планувала майбутнє. В якийсь момент я почала сердитись. Тоді мені вже не потрібне було зілля, щоб витримати біль від його обману і дистанції. Я навіть сама почала віддалятись і обманювати. А він хотів все налагодити, читаючи мої думки. Тоді я зрозуміла, що це життя, з нашими почерговими підключеннями і синхронізацією — це суцільний хаос. Мене це розгойдувало. Я виснажилась. Мене вже нудило від цього.