Розділ 26

Помічаю, що Орест і діти навіть не проявляють якого-небудь здивування у зв'язку з тим, що я так і не влаштувалась на роботу. Наче ніхто і не сподівався, що у мене вийде. Мабуть, я мала б відчувати прикрість. Але відчуваю бажання відновити сили. Просто відновитися і все.

Починаю розуміти, що я себе виснажила тим, як я жила весь цей час. І мені з цим напрочуд складно. Наче я зайшла надто далі, ніж слід було у витраті своєї енергії. Я виснажена, критично виснажена. 

Мені потрібно рухатись далі: дбати про дітей, про сім'ю, та і про себе, про своє здоров'я та майбутнє. Щось налагоджувати у відносинах з Орестом. Вирішувати, як я буду справлятися. Але що робити — я не знаю. 

Мушу знайти гроші і мати якусь визначеність. Мені не надто доречно бути просто домогосподаркою, коли мої діти вже так підросли, а надто — не мати і подальших перспектив. 

І я намагаюсь. Знову розглядаю вакансії на віддалену роботу в сфері копірайтингу — проте мене нудить ще на етапі ознайомлення з вимогами до кандидата. Звертатись до компаній, з якими працювала раніше — не можу, не вірю, що впораюся хоча б з чимось. Шукаю інші варіанти: малюю ілюстрації, фотографую текстури, виготовляю іграшки… Щось викликає надію, наче могло б вдатися, та надія триває недовго. Паралельно вивчаю психологію, хоч і розумію, що для повноцінного навчання мені потрібно чимало грошей — отже їх необхідно десь заробити. Навіть берусь заявити про себе як про психолога в навчанні, що надає підтримувальні консультації. Декільком людям допомагаю на безоплатній основі, а ось клієнтів за гроші так і не знаходжу та відмовляюся від наміру починати діяльність в цій сфері зараз — раптом завдам комусь шкоди. 

Відносини з Орестом стали для мене місцем, де я б хотіла здобути підтримку. Проте не сподіваюся. Вловлюю, що хотіла б тут підзарядитися, і це було б нормально. І також усвідомлюю, що тут я цього не отримаю — потрібного мені тепла, зв'язку, підтримки, опори… Мабуть, тому що тут цього ніколи й не було?

Помічаю дивну річ: наче у цьому клубку труднощів, невизначеності, сумнівів, безпорадності і розгубленості, я менш розчарована і розбита, ніж могла б. Наче всередині мене є щось більше. Щось таке, що все ще дає мені силу. Щось, що все ще має значення. 

І це не материнство, не обов'язок перед дітьми — я звісно стараюся піклуватися про них якнайкраще. Та інколи я не справляюся, і можу накричати, наговорити зайвого, не продумати наслідки якихось дій чи упущень. Словом, для мене важливе благополуччя сина та доньки, але я не супермама. Мене підтримує в цих труднощах щось інше. І я поки що навіть не знаю що це.