Розділ 25

Ввечері розповідаю дітям і чоловіку про мій перший робочий день. Це звучить так, ніби тепер я точно буду працювати в магазині. Хоча в мене досі немає ніяких гарантій. Можливо, я намагаюся переконати себе і всіх навколо, що це вийде. 

Зранку наступного дня прокидаюсь завчасно: потрібно без запізнень, хочу бути відповідальною. Під час зборів обговорюю з дітьми можливі зміни, як буде влаштований наш побут, коли я остаточно буду на роботі в магазині. І мені здається, вони раді за мене, що в мене буде така робота. І Орест. Мабуть, для них робота в магазині — це щось зрозуміліше і нормальніше ніж моя попередня діяльність, тобто копірайтинг. Ну нехай. Хоча їхнє ставлення трохи напружує — тепер я боюся розчарувати. Я ж не знаю, чи в мене вийде, чи пройду я стажування…

Приходжу до магазину. Вітаюсь з керівницею, розпитую про мої завдання на сьогодні. Також на зміні зі мною інший молодий продавець — юний синьоокий хлопчина, представився як Міша. Та, власне, надалі я звертаюсь до нього безособово, уникаючи імені, вибору говорити “ти” чи “ви”, хоч і спілкування з ним складається доволі теплим та затишним. Але говорю справі. Це допомагає зберігати безпечну дистанцію. 

Сьогодні я підтримую порядок на своїй половині магазину і дуже багато консультую людей. Стараюсь допомогти кожному, хто намагається знайти той чи інший товар, кожному, хто питає додаткову інформацію, кому потрібно щось дістати, підібрати, уточнити ціну. Я викладаюсь на повну, допомагаючи відвідувачам. Чую від них щирі вдячності. Паралельно працюю з порядком на полицях. Мені здається, що я непогано справляюсь. Втому і виснаження сприймаю спокійно та з розумінням — з часом, мабуть, адаптуюсь. Я готова це потерпіти, тільки б усе вдалось. 

А в кінця моєї робочої зміни керівниця, спочатку натяками, а після моїх уточнювальних запитань прямо повідомляє — я їм не підходжу. 

Я не хочу це сприймати. Адже я справді старалась. Я справді допомагала людям, самовіддано консультувала їх, була привітною і щиро та на максимум вкладалась практично в кожен запит. Раховані рази я знітилась і обмежила спілкування з клієнтами магазину, але в цілому — на мій погляд, відпрацювала дуже відповідально. 

В той самий день іду в інший магазин на співбесіду. В мене беруть телефон, записують його на клаптику картону та обіцяють передзвонити, якщо я їм підходжу. Впродовж тижня ще обдзвонюю декілька вакансій, і ще в два заклади іду на співбесіду. Мене нікуди не приймають навіть на стажування. 

В якийсь момент я розумію, що в мене більше немає сил шукати таку роботу і намагатись влаштуватись. Кожна з них передбачає самопожертву. І навіть з тим, що я погоджуюся на це, вмовляю себе заради грошей, заради рішення — мене все-одно не беруть. І я більше не маю сил на це: телефонувати, спілкуватись, домовлятись, пробувати, сподіватись. Більше так не можу.