Розділ 23

Нарешті настав вересень, якого я так чекала. Діти можуть піти в школу, чоловік, як завжди, працює, починається і моє навчання. Щоправда, і мені потрібно працювати — інакше не зможу оплатити навчання. В Ореста точно про це не проситиму: я дуже добре пам’ятаю ці відчуття, коли він говорить про нестачу фінансів, і тоді все навколо стає похмурим, важким, нестерпним. Ні. Я повинна сама над цим попрацювати, хоч мені, зізнатись чесно, не подобається копірайтинг — єдине, чим мені досі вдавалось заробляти більш-менш адекватні суми. Але що ж, доведеться якось адаптовуватись. 

Я навчаюсь на заочному відділі психологічного факультету. Це означає, що я отримую від викладачів здебільшого тільки теми та завдання, і мені потрібно практично самій проходити всю навчальну програму та готуватись до екзаменів. Мені це підходить, тому що так я зможу підібрати графік навчання, який мені підходить. Адже потрібно все ще піклуватися про дітей та працювати. 

Не скажу, що я зовсім в захваті від того, що цей період почався, просто тепер буде простіше розібратись  з цим усім. Принаймні, половину дня діти будуть під наглядом педагогів у школі. 

Мені важко включатись в роботу, хоч і розумію, що це мені потрібно. Сідаю за ноутбук в своєму кабінеті, щоб зв'язатися  з маркетинговою компанією, з  якою я співпрацюю, щоб домовитись про наступні проекти. Але мене щось ніби скручує зсередини. 

Я не можу себе змусити. Це для мене важливо, адже від цього залежать всі мої плани. Роблю зусилля… і навіть не можу надіслати електронного листа, щоб запитати про те, які завдання є для мене на найближчий час. Іду на кухню випити стакан води. Видихаю. Повертаюсь до кабінету. І відчуваю, що не можу повернутись до звичного режиму, не можу себе пересилити та знову взятись за копірайтинг. А час іде, і мені потрібно щось робити. Мені невдовзі доведеться робити наступний платіж за навчання, вже не кажучи про те, що є буденні витрати, і мені зовсім не хочеться знову просити в Ореста гроші… 

Вирішую звернутись за підтримкою до Павлінії. Може є якесь дієве зілля чи ритуал для таких випадків. Або вона дасть якусь пораду…

— Павлініє, привіт. Мені потрібна твоя допомога…

— Інно. Привіт. Маю тобі дещо сказати. 

— Що? 

— Інно, я більше не зможу тобі допомагати. 

— Павлініє, що трапилось?

— Інно, ти була в Антибарі… Після такого я більше не можу допомогти.

— Павлініє, але чому?.. Я про це нічого не знала. 

— Знаю, Інно. Про такі речі не попереджають. 

— Павлініє, може все ж… Я могла б до тебе звертатись? Коли дуже потрібно… 

— Інно. Ти була в Антибарі. Тепер я не можу тобі допомагати. 

— Я не розумію цього… Чому?

— Так це працює. Зрозумій, це не покарання. 

— Павлініє…

— Інно, так, тепер все. Я зможу допомогти. Після того, як ти пішла в Антибар. Тепер моя допомога, моя сила для тебе тепер не працює. Ти тепер на іншому рівні. 

— Я не можу цього зрозуміти…

— Зараз — так. 

Поки я ледве перетравлювала шок від того, що щойно дізналась, Павлінія дивилась на мене не звинувачувально, зовсім ні. В її погляді було присутнє звичне тепло, спокій, прийняття. І ще щось нове. Цікавість? Не зовсім. 

Вона ніби дивилась на мене якось… піднесено. Урочисто. Вітально…