Розділ 22

Щоб ви розуміли, в нашому світі  тема читання думок — табу. Про це не говорять надто відверто і відкрито. Діти також не повинні знати про ритуал підключення. Подорослішають — самі зрозуміють. Раніше часу можуть тільки здогадуватись, вловлювати чутки або самі робити висновки з того, що спостерігають. Дитячі, підліткові та юнацькі симпатії у нас втілюються в дружбу і близьке товаришування — але без надмірного захоплення. Як так виходить — ніхто не знає. Мабуть, це ще якісь витівки Духа любові. Але зручно. Принаймні, раніше часу діти не розбивають собі серця. Інша справа дорослі — от їм вже доводиться якось з цим усім жити. Хто як може. 

Тож, поки я з дітьми — не виходжу на зв’язок з Павлінією, щоб малі випадково не почули зайвого. З Орестом питання щодо синхронізації ми вирішуємо тільки за закритими дверима спальні. Та й те, тільки коли ми впевнені на всі сто, що син і доня вже сплять або надовго зайняті своїми справами. 

Кажуть, з тими, хто зарано дізнається про читання думок, може статись психологічна травма чи якесь прокляття. Вони не будуть пам’ятати цього, але вже ніколи не стануть такими, як були, і такими, як решту. Тож берегти таємницю — велика відповідальність батьків перед своїми дітьми, ну і соціальна відповідальність кожного дорослого перед іншою малечею. 

До речі, навіть самі дорослі дізнаються правду про ритуал читання думок тільки після обряду цілісності зі своєю половинкою. Деякі можуть дізнатись про це з чуток… Втім кожен, хто отримав це знання не після власного одруження, стає іншим. Але це нормально. Ми звикли так жити. 

Я тримаю все, що турбує в собі. Ми з дітьми ще трохи відпочиваємо та готуємось до навчального року. Підбираємо одяг і канцелярію. Я намагаюсь вмотивувати Євгена і Лілю хоч трохи почитати та виконати декілька письмових завдань задля того, щоб легше було включитись в ритм у вересні. Але вони пручаються. Віджартовуються. Переконують, що все це не так вже й важливо. 

І врешті-решт я здаюсь. В мене немає сил ще більше намагатись залучити їх до навчання. Хоч і переживаю, що я погана мати, що вони через це упускають щось справді важливе. Мені залишається сподіватись, що в школі їх зможуть замотивувати вчителі. Може будуть цікаві уроки. Або вони згодом самі матимуть бажання вчитись. Не хочу ламати їх примусом чи залякуванням. Чи соромити за небажання вчитись. Колись я була на такому місці… І не певна, що результат хороший.