Розділ 20

Коли я приходжу в спальню, Орест вже дрімає. Навіть не знаю, чи він планував дочекатись на мене. Ми про це не домовлялись. Я дивлюсь на нього і відчуваю ватяну розслабленість. Мабуть ще триває доба з моменту його останнього підключення до мене. Інакше була б якась напруга. Цікаво, для чого він читає мої думки. Він говорив, що хоче все налагодити і виправити. Але що саме він в це вкладає, що саме він має на увазі, що саме він хоче дізнатись, коли синхронізується зі мною?.. Дивно ловити себе на цих запитаннях. Раніше подібне мене не надто хвилювало. Тому що я була в стані якоїсь боротьби, або що. Я намагалась наздогнати, пояснити, достукатись. Я шукала для себе пояснення його віддалення, і того, що він щось приховує чи обманює. І синхронізація з ним закривала всі питання. В нас була своєрідна близькість, і цього було достатньо. 

Коли ж це перестало працювати? Здається… Близько півтори роки тому був роковий момент… Коли я звернулась до Павлінії по знеболювальне зілля. Тоді я вперше захотіла віддалити момент підключення до читання Орестових думок… Щоб справитись з роботою, бо інакше я б завалила проект. А чоловік дуже скаржився, що нам бракує грошей. І я не могла його підвести

Потрібно було підтримати його, долучаючись до заробітку. Мені було не просто, але — діти підросли, і Орест був часто засмучений через нестачу коштів. Я розуміла, що підводжу його. Тим, що не заробляю. Через мою особливу чутливість до обману, я боялась, що не зможу влаштуватись на яку-небудь роботу, де потрібно працювати з людьми…  Адже мала вже не один досвід, що навколо багато брехунів, а мені від цього болить настільки, що я б не змогла зосередитись на будь-чому іншому. І я вирішила триматись за дистанційну роботу, залишатись вдома і працювати за комп’ютером. 

Мені довелося стримувати біль рятівним зіллям. І з того часу я наче пручалась синхронізації з Орестом. Відтягувала це. Наче балансувала. Це потроху змінило наші відносини. Я почала заробляти, щоб підтримати сімейний бюджет, щоб чоловікові не довелося це постійно вирішувати самому. А Павлінія допомагала мені у важкі моменти, вона відкрила секрет знеболювального зілля, з яким мені було простіше протриматись, інколи мене рятувала її присутність, з нею мій стан покращувався навіть коли ледь витримувала. Ще вона могла дати корисну пораду, іноді це рятувало.

І ось з часом я дійшла до цієї точки. Коли я  вже не посоромилась піти до Антибару. Цікаво, що ж далі?

А ще цікавіше — я себе не засуджую. Анітрохи. І, здається, я собі починаю подобатись…